Мене звати Ігор, і я хочу поділитися своєю історією. Бо чоловікам нібито й не прийнято говорити про любов, але ж і в нас – серце не камінь.
Я свою Людочку дуже люблю. Завжди дякував Богу, що послав мені таку жінку. Коли діти виросли, ми з Людочкою лишилися двоє. І вона вже так мене гляділа: і їсточки щодня свіженьке, щоб «мій Ігорчик був здоровий», і сорочку, брючки завжди мені випрасує, бо ж «він у мене начальник», - йдеться у газеті «Твій вибір».
Але рік тому до нас на фірму прийшла працювати молоденька дівчина. Ну, як молоденька: років 35-ть Олені. Але для мене, 55-річного, вона молода.


Наша фірма займається вантажними перевезеннями. А Олену взяли логісткою: шукати водіям вантаж, домовлятися про доставку і так далі. Чесно кажучи, Олена була далека до такої роботи. І директор попросив мене підучити нову працівницю.
Один вечір ми з Оленою посиділи, другий. Ну, ніби все пояснив. «Ой, Ігорю, я вам така вдячна, така вдячна. Можна вас на каву запросити?» – запропонувала Олена. Я взагалі-то планував їхати додому. Людочка такого капусняку з реберцями наварила. Але ж і дівчині відмовити – якось не гарно. Тому посиділи ми з годинку на каві. Я відвіз Олену додому. І відтоді між нами зав’язалася дружба. Не більше!
Але у червні наша фірма долучилася до навчань із міжнародної логістики. Я як начальник відділу точно мав їхати. А в останній момент організатори прислали ще одне запрошення. «Можна, я поїду?» – попросила Олена. Ми ж планували взяти хлопця з її відділу. Але той зразу: «Ні-ні, я обіцяв дружину в Карпати звозити». І так ми з Оленою вдвох поїхали на тиждень до Києва.
У мені проснувся самець
Скажу чесно, я ніколи не зраджував своєї дружини. Не планував і зараз. Але, певно, недарма в народі кажуть: «Сивина в голову, біс – у ребро». Бо з Києва ми поверталися вже коханцями.
Скільки я себе гриз за це! Скільки разів дивився в дзеркало і казав: «Ігорю, ти козел!» Але тільки згадував Олену, мені аж у животі робилося щось. Бо такої пристрасті, як із нею, не відчував років 20-ть.
Коли приїхав додому, боявся Люді в очі глянути. Тому збрехав, нібито захворів, болить голова і так далі. Хоча (як мені потім зізналася Люда) вона і так усе зрозуміла, тільки не подала вигляду.
У перші дні на роботі я старався поводитися так, як раніше. День протримався, два. А на третій затримався в офісі, бо замовники попросили терміново переслати документи. Олена дочекалася, поки всі порозходяться. Зайшла до мене в кабінет. Зачинила на ключ двері. Сіла переді мною на стіл. Розставила ноги. У спідниці! І я вже себе не контролював… Другий раз вийшло ще краще, ніж перший. Я вже не думав ні про свій тиск, ні про спину. Десь таке чоловіче здоров’я взялося! З Людочкою не завжди міг навіть почати, а тут – просто фонтан! Коротко кажучи, проснувся в мені такий самець, що я сам собі дивувався.
Вже зараз, аналізуючи свою поведінку, я думаю: це просто мені хотілося собі довести, що я ще не старий, а проблеми з потенцією не в мені, а в Люді. Бо ж їй уже 50-т, тіло не те. Та й бажання особливого нема: за весь день на роботі натомишся, ввечері, як добрався до ліжка, хочеться відпочити, а не під ковдрою пихтіти.
Ось так стали ми з Оленою коханцями…
Після інсульту просив на колінах пробачення
Перший місяць нашого службового роману все було: пестощі, любощі. Щоб не кожен вечір повертатися пізно додому, я назначав Олені побачення в робочий час. То до ресторану запрошував, то в готельний номер.
Грошей на коханку йшло море! Але, думав я, якось перед Людочкою буду відбріхуватися. Та одного ранку я забув випити таблетку від тиску. Вдень із Оленою бахнули кави з коньячком. Потім їй захотілося любощів у машині. Я вже відчував, що тиск піднявся. Але що там – я ж самець! І в якийсь момент мені стало так млосно. Перед очима потемніло. Я відключився. А коли розплющив очі, побачив – Люда наді мною, кличе: «Ігорю, Ігорчику» і плаче.
Як потім я склав усе докупи – зрозумів: Олена перелякалася, вилізла з машини і втекла на роботу. А мене, непритомного, лишила в машині. Правда, в офісі почала в усіх розпитувати, де я, просити, щоб мені подзвонили. Колеги побачили, що я не піднімаю трубки, набрали мою Людочку. І це треба було, щоб вона проїжджала повз, побачила мою машину, а всередині мене – зі спущеними штанами.
У мене, щоб ви розуміли, стався інсульт. Якби не Людочка, не знаю, чи я би зараз із вами говорив. Бо вона і «швидку» викликала, і біля мого ліжка чергувала. В перші дні після операції буквально з ложечки годувала. Потім іще три місяці возила мене на реабілітацію. Бо в мене праву сторону паралізувало.
І коли я нарешті вичухався, то став перед Людочкою на коліна і попросив пробачення. Бо інша на її місці виставила б такого чоловіка за двері, чи в тій машині лишила би зі спущеними штанами: «Здихай, кобелю». А Людочка все пробачила…
…Я вже собі не раз думаю: певно, так зі мною мало статися. Бо якби не інсульт – хтозна, чим би мій роман закінчився. Це ж могла коханка підбити мене, щоб я Людочку кинув. А могла й завагітніти. Навіть спеціально! Тоді я би точно мусив розриватися на дві сім’ї. І яке би то було життя? Тому, чоловіки, цінуйте своїх дружин, а коханок і близько не підпускайте.
Історію Ігоря записала Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.