Коли в лютому – березні 2022-го російські терористи захопили наші села і міста, вони позбавили людей навіть їжі. Досі згадую історію дівчинки з Маріуполя, як вони ставили капкани на голубів, варили юшку, їли і потім усю ніч блювали.
А ось що в березні 2022-го занотував у своєму щоденнику Володимир Ігнатенко – дитячий письменник із Харківщини: «Останню хлібину я ділив на 5 частин. Притому лише для дитини. За два тижні окупації вже й забув смак хліба. А крихти, залишені малим на столі, висипав у пригоршню і з жадібністю їв їх, щоб хоч трохи відчути смак хлібчика». Про це йдеться в газеті «Твій вибір».
Того ж місяця Володимир закопав щоденник під вишнею на своєму подвір’ї. «Коли наші прийдуть – віддаси», – попросив у батька. А через день Володю арештували і забили. Бо був українцем. Бо розмовляв українською. Лише торік у листопаді після звільнення Ізюмщини батьки знайшли записи окупантів, на фото побачили фрагмент руки сина і так відшукали його могилу.
Тяжко повірити, але весь цей жах відбувається з нами зараз, у ХХІ столітті. І з разючою точністю він повторюється з тим, що пережили наші прабабусі й дідусі, коли 90 років тому їх, хліборобів, і Україну, житницю Європи, кремлівські окупанти залишили без зернини хліба, а хто чинив спротив – убивали…
«Ми перший раз за рік будемо сьогодні їсти хліб»
Уродженка Харківщини Анастасія Сидаш із cела Красноярки в документальному фільмі Сергія Буковського про голодомор розповіла, як іще малою застала окупацію. Тоді всіх заможних господарів, які не хотіли коритися, московити знищували. А що непокірних було дуже багато, то влаштували людям страшний голод. «В людей забирали коней, усе для обробітку землі. Жаль був у господарів від того. А вже як стали виводити з двору корів, то худоба ревла, а жінки так голосили, що навіть за покійниками такого плачу не пам’ятаю… Заможні середняки, як от мій батько, пішли в колгосп. Бо іначе ми теж загриміли би на Соловки, – згадувала Анастасія Василівна. – А про голод страшно навіть згадувати. Як ми намучилися. Скільки перенесли страждань. Шо значить було бачити п’ятеро дітей, які не бачили кусочка хліба. Це уявляєте? А вже як восени 33-го батько привіз із колгоспу зерна, та намололи муки і мати спекла хліба, то батько посадив нас за стіл, і стоячи, як сьогодні пам’ятаю, каже: «Діти, ми зараз поїмо перший раз нового хліба. Ми будемо сьогодні їсти хліб і будем їсти завжди. Але запаху сьогоднішнього хліба ви не забувайте ніколи. Бо це багатство, яке нічим оцінити не можна».
Не менш щемливу історію розповів для «Радіо Свобода» Володимир Скрипка – нащадок родин Рогалів і Андрущенків із Чернігівщини:
«Про голод мені, малому, найбільше розповідала бабуся – Скрипка (у дівоцтві Рогаль) Феодосія Леонтіївна (1874 р. н.). Від неї мені відомо, що в селі Біловод (тепер це Сумська обл.) від голодомору 1932 – 33 років померло багато людей. Спочатку забрали все майно у господарів, а потім селом ходила група комсомольців, якими верховодила голова сільради, і забирали у людей все зерно. Залізними штирями штрикали долівки, землю в саду та городі, стріхи. Що знаходили – забирали до зернини. А як усе забрали – настав голод. Люди їли кору з дерев, лободу, пекли оладки з якогось бур’яну, пухли від голоду і помирали прямо на вулиці. У нашій родині померли 14-річний Петя і 18-річний Гриша. Інші врятувалися, бо в димових ходах сховали мішок зерна. Щосуботи з груби виймали цеглину, діставали кілька жмень зерна й назад замазували. Те зерно ручним млинком перетирали і з тієї «дерті» пекли оладки. Тим жили весь тиждень і нікому не розказували: ні сусідам, ні навіть родичам. Одного разу мій тато почув, як бабуся мені те розповідає, став тупати ногами і кричати: «Не внушайте дитині! Не внушайте дитині!» Я був тим дуже вражений. Бо тато завжди шанобливо ставився до своєї матері. А бабуся мені згодом пояснила, що батько відбув 10 років покарання як «ворог народу» і боявся: якщо я десь проговорюся, то і його знову заарештують, і мене покарати можуть. Через те люди мовчали. А коли я став дорослим, батько розповів про мого іншого діда – Андрущенка Аврама Омеляновича (1887 р. н.). Він жив у селі Ярмолинці (тепер це Сумської обл.). Був вправним шевцем, покрівельником, садівником, перевізником. Щоб урятувати родину (10 дітей), пішов у колгосп. А його сусід не пішов. І от коли по селу стали забирати зерно, сусід запропонував моєму дідові: мовляв, ти в колгоспі, до тебе з обушком не прийдуть, то давай моє зерно сховаємо в тебе, а потім поділимо пополам. Дід погодився, зерно знайшли, дідові дали 5 років і етапували на будівництво Біломорканалу. Від холоду, голоду й виснаження люди там мерли, як мухи. Лише «доходяг» часом відпускали додому. Мій дід почав втрачати слух. І, щоб його відпустили за станом здоров’я, став симулювати глухоту. Кілька комісій його перевіряли і таки звільнили. Всю дорогу додому дід ні з ким не балакав, бо ж «глухий». А коли побачив за вікном рідну землю, заплакав. Молодий чоловік у сірому костюмі, який незадовго перед тим появився у вагоні і сів навпроти, співчутливо спитав: «Что, дєдушка, отпустілі?» – «Да», – відповів дід. «Нєт, дєдушка, поєдєм обратно», – сказав молодик, який був агентом спецслужб. Додому дід вернувся старим і глухим, хоча йому було всього 47 років. За той час, поки його не було, з десяти дітей від голоду померло шестеро. А через рік після дідового звільнення померла і його дружина, моя баба. Дід лишився з чотирма дочками. Прожив іще 18 років і помер в 1953-му. Тоді йому було всього 66».
МАМА ВІД ГОЛОДУ ЗБОЖЕВОЛІЛА Й ЗАРУБАЛА 6-РІЧНУ ДОЧКУ
Нелегкі спогади жителів центральної України зібрала співробітниця Дніпропетровського національного історичного музею Ірина Рева. Серед них – історія Ганни Кулібко із села Новоспасівка Бердянського р-ну Запорізької області (до речі, цього вже не існує, бо всіх його жителів кремлівські кати або винищили, або вивезли).
Так-от, Ганні було 20 років, коли до Новоспасівки зайшли красноармійці. Село голодувало. Сестра Килина померла у 22 роки з голоду. А Ганна вижила, бо тим солдатам готувала їсти. Під час голодомору 1930-х напівживих людей вивозили на цвинтар – щоб там «доходили». Сама ж Ганна вижила тільки тому, що, коли до хати йшли «активісти», поклала харчі в якийсь ящик, накрила ганчір’ям, а в скрині заховала козеня. А хто з людей не мав їжі, ті вмирали довгою і важкою смертю. В селі навіть був випадок канібалізму, коли мати від голоду збожеволіла й зарубала свою 6-річну дитину.
Хто із селян повставав проти геноциду голодом, тих жорстоко карали. Як-от учителя із села Кринички Дніпропетровської обл. Олександра Солоного. Спершу чоловік відмовився йти по селах забирати в людей останні харчі. А коли сказав, що Сталін знає про жахіття в Україні, суд виніс учителю вирок – смертна кара шляхом розстрілу.
Навіть коли Сталін здох і настала хрущовська відлига, люди все одно були безправними, бо навіть хліб духовний у них відбирали. Ось що про свого діда Миколу Федоровича Авраменка розповіла Анна Зубковська, дід якої – Микола Авраменко – був на Дніпропетровщині священником у церквах селищ Петриківка, Кам’янське і в селі Таромському: «Дід працював напівлегально. Відновлював стару церкву в Кам’янському. Під час чергової антирелігійної хвилі будівлю церкви ліквідували, а над дідом влаштували показовий суд. Від нього вимагали привселюдно зректися віри. А дід перехрестився і сказав: «Я вірю в Бога, і я вірю, що Господь мене врятує». Тільки за це його на довгі роки відправили за колючий дріт.
…Коли зараз я іноді чую, мовляв, чи варто нам було чинити опір російським нелюдам, здалися б і жили спокійно. Ні, не жили б! За слова «Слава Україні» нас би розстрілювали на місці. За те, що розмовляємо рідною мовою чи ходимо до української церкви, нас гноїли би в тюрмах. Цілими родинами вивозили б у вічну мерзлоту, де б ми мерли, як мухи, від каторжної праці, голоду й холоду. Можливо, цивілізований світ і був би «глибоко стурбований», але зробив би те саме, що з нашими полоненими, – тобто нічого.
А тому завжди пам’ятаймо слова Степана Бандери: «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме й хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний».
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
