Наприкінці січня в нашу оселю прийшло лихо: у моєї любої тітки, яка замінила мені рідну маму, діагностували рак. Ця звістка підкосила нас усіх.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
– Нічого, ви лише не хвилюйтеся, – намагалася заспокоїти нас тітка Ніна. – Сьогодні рак виявляють у дуже багатьох людей. Зрештою, мені не так і мало – пів сотні років прожила вже. У давнину стільки не жили.
– Не кажи дурниць, кохана, – дядько Іван нишком витер сльози. Він узагалі намагався триматися сам і ще й нас підбадьорювати. – Ми вже почали лікування, а значить, усе буде гаразд.
Тітка поїхала на лікування до столиці. Там їй зробили операцію, призначили лікування, і через якийсь час вона повернулася в рідне Рівне.
– Ніби й життя прожила, а все ж помирати не хочеться, – мовила якось вона і гірко заплакала. – Хочеться ще тебе, Катю, заміж видати за хорошого чоловіка. Та й Івана жаль самого залишати. У його віці вже непросто дружину знайти. Та ще й із характером мого Івасика.
– Не говори казна-чого, – дядько почав сердитися. – Ніно, мені не потрібен ніхто, крім тебе.
Увечері, коли тітка після уколу заснула, до мене постукав дядько.
– Катю, я хочу тебе щось просити, – мовив, і було помітно, що він хвилюється. – Бачиш, у нашої Ніночки настрій геть котиться донизу. Тому давай ми з тобою кожного вечора будемо читати акафісти до Божої Матері і проситимемо її, аби наша Ніночка одужала.
Відтоді ми кожного вечора запалювали з дядьком лампаду, ставали на коліна і читали акафіст. Подавали в церкву записки із проханням помолитися за хвору Ніну. Коли ж почався Великодній піст, то я привезла з монастиря водичку, якої набрала у святому джерелі. Дядько щодня давав трішечки цієї водички тітці. І, звісно, ми продовжували читати акафісти. Кожного разу, коли дядько Іван зі сльозами просив Богородицю, аби зцілила його дружину, у мене починало щеміти серце. Тож ми обоє часто плакали.
– Я хочу з вами поговорити, – одного дня, відводячи погляд, сказав лікар до дядька. – Річ у тім, що все, що ми могли зробити, вже зробили. Мені важко це говорити, але їй залишилось дуже мало. Лічені дні. Можливо, тиждень-півтора.
– Лікарю! – вигукнув дядько Іван і розридався. – Зробіть щось.
– Ми зробили все, що могли, – повторив медик. – Тому можете забрати дружину додому.
Вдома ми з дядьком намагалися зробити все, щоб хоч трішечки полегшити страждання бідолашної тітки. Вона ж лише прикушувала до крові губи, аби стримати стогін.
– Катю, я не витримаю цього, – ридав дядько, коли тітка не бачила. – Я не можу дивитися, як вона страждає. Краще б я замість неї захворів.
У відповідь я промовчала. Ковтаючи сльози, не знала, що й сказати. Та й хіба слова в таких випадках можуть щось допомогти?!
– Нінусю, давай поїдемо в монастир до чудотворної ікони Матінки Божої, – запропонував наступного дня дядько.
– Давай, – тихо погодилась тітка, голос якої з кожним днем слабшав. – Зрештою, чому і ні? Тільки чи доїду я? Іванку, боюся, що живою туди не доїду.
Тож через день ми поїхали до одного з найдавніших монастирів України – в Почаїв. Золоті куполи святині побачили ще здалеку.
– Іване, може, мені дійсно стане легше? – прошепотіла вона, коли ми під’їжджали до святої гори. – Щось так тепло стало на душі, як давно не було.
Дядько промовчав. Та й що було говорити, коли останні два дні вранці він зі страхом заходив в кімнату, де лежала хвора, – боявся, що застане її вже мертвою.
У Почаєві ми піднялися до собору, в якому зберігалася чудотворна ікона. З трепетом, який охопив нас, ми з дядьком стали на коліна і зі сльозами почали просити Богородицю про зцілення тітки. Вона ж, дивлячись на ікону, лише ридала.
– Моліться і надійтеся на милість Богородиці, – мовив священник, який причащав хвору.
Минув тиждень, а тоді і другий. Ми з дядьком боялися говорити це вголос, але обоє зауважували позитивні зміни – тітка, попри прогнози лікаря, жила. А ще – попросила їсти, чим неабияк порадувала нас. Через місяць дядько Іван повіз тітку в обласний онкодиспансер.
– Ви? – лікар не міг приховати свого здивування. – Де ви лікувалися?
– Ніде, – відповіла тітка.
– Негайно зробіть аналізи! – скомандував медик.
Наступного дня він виглядав спантеличеним. Раз у раз дивився на результати аналізів, наче не вірив сам собі
– Послухайте, це ж диво! – мовив нарешті. – Аналізи показують, що у вас повністю здоровий організм. Таке враження, наче у вас і не було виявлено онкології. Чим ви лікувалися? Які ліки? Хто вас вилікував?
– Це Матінка Божа її зцілила, – відповів дядько і заплакав. – Вона – наша рятівниця.
Нашій радості немає меж: тітка, на диво лікарів, ураз стала здоровою. І ми з дядьком Іваном віримо, що це Богородиця, почувши наші молитви, зцілила тітку Ніну. Тож тепер ми збираємось до монастиря, аби подякувати нашій рятівниці.
Розповідь Катерини Онищук записала Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
