Люди

Помираючи на лікарняному ліжку, поклала на груди Біблію, побачила Ісуса та зцілилася

Помираючи на лікарняному ліжку, поклала на груди Біблію, побачила Ісуса та зцілилася

«Я не буду називати ні свого прізвища, ні села, де проживаю. Бо не хочу слави чи уваги. Але якийсь внутрішній голос спонукав узяти вашу газету, знайти номер телефону редакції, набрати і  розповісти про ті дива рятунку, які Бог дарував мені», – такими словами розпочалося наше знайомство з пані Любов’ю.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

Ми ніколи не бачили одна одну. Та й чули вперше і, можливо, востаннє. Але слухаючи цю незнайому жінку, я не могла стримати сліз. Здавалося, у хвилини телефонної розмови між нами виник невидимий духовний зв’язок, а спогади, якими поділилася Любов, були настільки щирими та яскравими, що в якісь миті мені здалося: я теж бачу Його, Сина Божого, і відчуваю те ж неймовірне благоговіння, яке колись витягнуло жінку із тенет смерті…

Помираючи на лікарняному ліжку, поклала на груди Біблію, побачила Ісуса та зцілилася

– Коли все це почалося, мені було заледве 30 років. На руках однорічна дитина. Я в декретній відпустці. Чоловік ходить на роботу. Здавалось би, стандартне життя стандартної сім’ї, – розповідає пані Любов. – Проте однієї ночі мені стало дуже погано. Не знаю, чому, підкосилися ноги, «швидка» серед ночі доправила до приймального відділення лікарні. Там мій стан ще більше погіршився: ноги відняло, я не змогла розмовляти, стрімко падав зір. Коли мене клали в палату, останнє, що я побачила, – на тумбочці біля ліжка книгу, а на ній золотими буквами – Біблія. Що було далі, взагалі погано щось пам’ятаю. Сусідки по палаті через кожних 20 хвилин викликали до мене чергового лікаря. Та приходила, дивилася і йшли геть. А зранку чую, в коридорі мій чоловік у когось запитує: «Скільки їй іще лишилося?» Пауза – і жіночий голос каже: «Думаю, сьогодні до кінця дня вона відійде». Я стала плакати: «Що ж без мене робитиме моє дитя?! На кого його залишу?!..» Зайшов мій чоловік до палати, посидів біля мене, погладив руку, поговорив і пішов, бо не міг пропустити роботу. А невдовзі в мене новий приступ. Не знаю, чому, але я витягнула з-під ковдри руку, намацала на тумбочці книжку, поклала її розгорнуту на груди і прошу: «Боже, не лиши сиротою моєї дитини! Якщо Ти мене почув, дай хоча б якийсь знак, хоч якийсь промінчик надії».

Після того Люба відключилася. І в цьому сні-маренні її душа полинула в незвичайну мандрівку.

 «Читай Біблію. Тримайся за Мене. І нічого не бійся»

– Бачу, я опинилася в приміщенні, яке нагадувало церкву. Похмуро довкола. І дуже багато людей. Вони злі, штовхають мене до стіни ліктями та все поглядають на вхід. У ту мить крізь двері до церкви раптово вривається сніп променів і з’являється ВІН. Я не бачу Його, припнута до стіни. Навіть не смію глянути на Нього. Але знаю, що Він дуже високого зросту. Люди хлинули до Нього. А я у відчаї: Він пройде повз мене! Він не побачить мене! Хоч би торкнутися краєчку Його одежі, – думаю собі, – я б тоді зцілилася. І тут… Він зупиняється, повертається до мене і повільно підходить. Якимось дивом у Його руках опиняється книга – така ж, як у мене на лікарняній тумбочці. Він протягує Біблію й каже: «Тримай». Я взяла. «Розгортай». Розгорнула. «Клади на праве плече». Поклала. «А тепер на ліве». Поклала. «Читай». Я читаю. Він повертається до мене спиною, прямує до протилежного виходу і додає: «Голосніше читай». Читаю. Він: «Іще голосніше!» Мені здається, я вже кричу. Але читаю і прямую за Ним. Мені наближаємося до протилежного виходу. Двері відчиняються! Знову потужне золоте сяйво огортає нас! І Він знову каже: «Читай Біблію. Тримайся за Мене. І нічого не бійся». І видіння зникає, наче туман. Я повертаюся у свідомість. Відчуваю, що на лікарняному ліжку. Біблія лежить розгорнута на моїх грудях. Але якщо до видіння мої очі бачили суцільну темряву, то тепер перед очима засяяла світла точка, наче хто промінь до мене пустив. «Боже, дякую тобі!» – прошепотіла я.

Відтоді світла точка ставала все більшою. До Любові потрошки став повертатися зір. Сили наповнювали її кволе тіло. Лікарі, так і не поставивши точного діагнозу, відправили жінку додому. І вона потрохи почала оклигувати.

– Коли за якийсь час я зустріла знайомих, вони не могли повірити: «Ти жива?!» Ми ж приходили до тебе в лікарню. Бачили, як ти помирала. Навіть подумки попрощалися…» Я посоромилася їм розповісти про Біблію, яку ніколи раніше навіть не тримала в руках і яка стала моєю рятівницею. Я не розповіла про Ісуса, який мене зцілив, – зізнається Люба. – Бо це були 1990-ті роки – часи, коли молодь не ходила до церкви.

З тих пір жінку терзало сумління: Бог зцілив її, а вона не віддячила бодай розповіддю про це диво. А, може, ця історія укріпила б людей у вірі? Привела їх до Ісуса та до Божого храму?..

– У мене навіть була серія снів, коли Господь розповідав мені, що люди втратили віру в Нього, а Він хоче цю віру підкріпити, – продовжує жінка. – Здавалося би – навіщо це Йому? Бо, як пояснив Він мені, якщо люди не зміняться, якщо не відкриють свої серця Добру й Любові, на людство чекає загибель, а наш Господь цього не хоче…

 Від жахливих ран не лишилося й сліду

А потім був 2001 рік. На той час Люба опинилася в селі у своєї мами. До неї дійшла новина, що настоятель місцевого храму зібрав усіх охочих та везе людей до Почаєва.

– Мамо, – сказала я тоді, – може б, і мені поїхати? «Куди ти з такими руками?!» – зажурилася мама. – Бо в мене (а то був період весняно-польових робіт) шкіра на руках так полопала, що крізь глибокі рани біліли кістки на руках. Звісно, від жахливого болю я ночами не спала. Тому мама й переживала: «З такими руками ти не витримаєш дороги». Але я наполягла на своєму. Пішла до священника: так і так, кажу, візьміть мене із собою. «Усі місця вже зайняті», – відповів духівник.

Так ні з чим Люба повернулася додому. А о четвертій ранку дзвонить мобільний і у слухавці голос священника: «Якщо зберешся за хвилин 5 – поїдеш, бо одна жіночка не може їхати».

– Я швиденько зібралася. І ми вирушили в путь. Щоб тріщини на долонях не відкривалися, я старалася не ворушити руками. Разом із усіма відвідала храми. І вже на зворотній дорозі ми піднялися на гору до джерела святої Анни. Всі побрали в дорогу пляшечки, а мене ж ніхто не попередив. «Чи не поможете мені зачерпнути хоча б кружечку води, – попросила я в одного чоловіка. – Як не повезу додому, то хоч тут ковтну свяченої води». Чоловік зачерпнув. Я попила. А на дні кружки лишилося пару краплин. Я, щоб їх не виливати, крапнула собі в долоні (якийсь внутрішній голос підказав: «Зробити це: раптом стане легше долоням?»). Я крапнула і помчала доганяти нашу делегацію. Поки бігла, руки пекли вогнем, ніби я всі мої рани обробила спиртом. Я спустилася вниз, глянула на руки, а там – о чудо! – навіть сліду немає від тріщин! Шкіра зажила так, ніби завжди була здорова! Я піднесла руки до очей! «Боже! Слава і хвала Тобі вічна!!!» – кричу. Біжу до автобуса. Показую свої руки священнику. «Батюшко, чудо відбулося! Батюшко!!!»  Та він, замість порадіти, зміряв мене з ніг до голови, наче на якусь навіжена. Я стояла, боляче вражена такою зневагою. Бо якби таке сталося у протестантів, вони би всі гуртом стали на коліна, підвели руки до неба і в молитві подякували Богові, а тут…

Після того Люба закрилася в собі. Цілу дорогу нікому нічого не розповідала. Аж коли повернулася в село, прийшла додому. «Мамо, – сказала, – подивіться!» Мама сплеснула руками. Сльози бризнули з очей. Вона закричала: «Бож-ж-же! Не вірю! Не вірю, що таке буває в світі!» Але доньчині долоні казали про інше.

 Ангели гладили її хвору руку

А ще через 15 років, 2016-го, Люба зламала руку. Болі булі жахливі. Жінка не спала. Крізь сон, бувало, кричала. Аж на третю ніч заснула.

– Я прокинулася під ранок від того, що відчула: хтось гладить мої руки. Після виснаження з трудом розплющую очі: мої руки лежать на ковдрі, а в мене майже на грудях сидять крихітні ангелочки! І гладять мені руки! Я не вірю своїм очам!!! Дивлюся на ангеликів, а вони на мене. Я остаточно прокидаюся. Хочу щось сказати. І марево розвіюється… В ту мить я не могла стримати сліз. Я промовляю слова вдячності Господу. І ніяк не могла збагнути: чому? Чому Він із неба присилає помічників, рятівників, а ми, люди, живучи поруч, не шкодуємо одне одного, а тільки завдаємо болю?..

…Відтоді минуло ще п’ять років. Весь цей час Люба терзалася в сумнівах: розповісти це комусь? А раптом засміють? Утім голос серця підказав жінці: поділися своєю історією. Тим паче зараз – коли стільки болю довкола, стільки сліз і тривог.

І ось незадовго до світлого Воскресіння Христового ми публікуємо вам сповідь жінки, яка крізь важкі випробування прийшла до Бога.

Вірмо й ми! Молімося! Творімо добро! І несімо у світ Любов! Бо то і є Бог!..

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему