Життя

«На сина з ДЦП витріщаються матері і забирають від нього своїх чад»

«На сина з ДЦП витріщаються матері і забирають від нього своїх чад»

Чому діти з інвалідністю на Волині змушені сидіти в чотирьох стінах?

На Волині – 12 тисяч дітей з інвалідністю. У самому обласному центрі – близько тисячі. Єдиний заклад, який є державним та займається їхніми лікуванням і реабілітацією, не функціонує так, як потрібно, відтак діти з інвалідністю з сіл області взагалі залишилися зачиненими у чотирьох стінах дому.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

На Волині для таких дітей є єдина державна реабілітаційна установа – Центр комплексної реабілітації для дітей з інвалідністю «Пролісок».  Тут державою забезпечені логопеди, психологи, дефектологи, реабілітологи. Адже діти з інвалідністю потребують постійної і комплексної  реабілітації. Ба більше відвідування дітьми цього закладу дає їм можливість  розвивати навики соціалізації, а мамам – працювати. Але нині у закладі постала така ситуація, що установа  заледве надає оздоровчі послуги для 10% діток, що цього потребують. Тут не вистачає фінансування, через те й скрутно із обладнанням, умовами та фахівцями. Раніше перебування в центрі тривало до 17 години, були групи нічного перебування для мам із дітками з інших районів. А нині дитина може перебувати у центрі усього 4 години і без харчування. Але головна проблема, вважають батьки хворих дітей, – в небажанні керівництва змінювати ситуацію. Упродовж останніх років «Пролісок» лише занепадає та руйнується. Тут геть не адаптовані для дітей з інвалідністю пандуси, туалети та ігрові майданчики. Поміж тим профільне міністерство уже три роки поспіль не може призначити в державному закладі керівника. Адже нинішня – Людмила Казмірук – лише в. о директора закладу. Невже проблема – оголосити конкурс? Чи проблеми хворих дітей державі не на часі?

Вадим Коцага – відомий спортсмен – тато Максимка. Хлопчика, якого  у 2017 році двомісячним немовлям матір залишила в пологовому (тоді всі ЗМІ писали про це), а родина Коцагів вирішила взяти знедоленого малюка в свою родину. Тоді вони навіть не уявляли, з якими проблемами їм доведеться зіткнутися. Пан Вадим розповідає, Максим проходить реабілітацію в цьому  центрі, але тут навіть пандуси зроблені з порушенням норм. У центрі зовсім немає умов для таких діток.  І це при тому, що в місті навіть 27 школа, яка не є спеціалізованою,  більш пристосована до учнів з інвалідністю: там і ліфти для таких діток, і пандуси, і по чотири туалети на кожному поверсі.

Наскільки важко не лише фізично, а й морально з дитиною з інвалідністю, знає багатодітна Юлія Стрільчук – мама Іринки, дівчинки із синдромом Дауна. Їй 9 років, вона не ходить і має судоми. У центрі проходить реабілітацію з трьох років. Від дитини мама – ні на крок, а цей центр був єдиною можливістю не тільки займатися з дівчинкою реабілітацією, а й відпочити і трішки побути на самоті. Адже її донька не може відвідувати звичайний дитячий садочок.  Найменшій дитині Юлії – усього два роки. Жінка зізнається, коли завагітніла знову після Іринки, дуже переживала, що не справиться з таким навантаженням.

– Раніше ми були в нічних групах. Було набагато краще, було чимало групових занять, нас харчували. Коли були групи із нічним перебуванням, сюди приїжджали мами з хворими дітками із Камінь-Каширщини, Маневиччини та інших районів. А тепер вони змушені сидіти вдома. Навіть мені, хоч я і з Луцька, важко возити щодня сюди дитину на візочку. Ще ж мушу нести величезний рюкзак на плечах – речі донечки і їжу, бо тут уже не годують, – розповідає пані Юлія.

Ірина Ушлова – мама Тимофійка. Хлопчику – 4,5 року, і в нього ДЦП.  В центрі вони займаються уже три роки, жінка бачить позитивні результати. Каже, має похресника, якому нині 14 років, і в нього важка форма ДЦП. Саме його матір стала найбільшою підтримкою для Ірини. Також жінка дуже вдячна своєму чоловіку, який завжди був для неї опорою.

– Крім того, що мамі потрібно приділити собі час, їй же ще треба бодай трохи працювати, аби мати кошти, щоб лікувати дитину. Тому кожній мамі важливо мати місце, де можна лишити свою кровинку і бути впевненою в тому, що їй будуть належні увага і догляд. А є ж дуже багато мам, які виховують хвору дитину самотужки, без чоловіка. Як їм тоді вижити? Особисто знаю таку маму, яка ходить на роботу вночі, коли дитина спить. Ці кілька годин у центрі мене абсолютно не влаштовують, – каже Ірина.

Разом із тим жінка зауважує, що ребцентр – це місце, де такі діти перебувають серед «своїх», так би мовити, бо суспільство досі їх не сприймає хворих.  

– І здебільшого несприйняття серед батьків. На майданчику мами забирають своїх дітей від мого сина убік, витріщаються. Складається враження, що вони застраховані, що таке саме може не статися і в їхній сім’ї, – каже жінка.

Відтак сприяння у вирішенні проблеми зневірені батьки просять у депутатів та надіються на допомогу благодійників.

Ірина Бура

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему