Життя

Кохалися, одружитися збиралися, але стали щасливими в будинку для престарілих

Кохалися, одружитися збиралися, але стали щасливими в будинку для престарілих

Інна та Діма змалку всюди були разом: в садочку ходили, тримаючись за руки, в школі сиділи за однією партою. І лише тоді їхні шляхи розійшлися. Інна вступила до педагогічного, бо змалку мріяла стати вчителем. А Діма – до технічного. Однак після навчання разом поспішали в бібліотеку, а вечорами гуляли парком, ходили в кіно.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір". 

– Інно, сонечко моє, хочу тобі щось сказати, – мовив якось, пригорнувши її до грудей і подивившись прямо в очі. – Кохаю тебе понад усе на світі. І хочу, аби ти стала моєю дружиною. Ти згодна?

– І я тебе кохаю, – прошепотіла дівчина, розчервонівшись.

– То згодна?

– Так?

Того дня вони обоє почувались найщасливішими у світі. Ще б пак! Адже десь глибоко в душі обоє давно мріяли про цей день. Взявшись за руки, гуляли парком, планували весілля, а ще – мріяли про те, яким буде їхнє майбутнє.

Однак незабаром їхні плани змінилися. Дімі, як успішному студенту, запропонували роботу на заводі, де на нього накинув оком директор. Іван Іванович побачив, що хлопець толковий, роботящий. А ще – не курить, до алкоголю байдужий. Ну, чим не жених для його Оксани? Дівчина, щоправда, характер має кепський, але ж багата – має власну квартиру, авто батьки подарували, посаду і зарплату хорошу.

Відтак директор почав все частіше запрошувати молодого спеціаліста до себе в кабінет. Розпитував, що і як, давав доречні поради. А ще – цікавився планами на майбутнє. Коли ж почув про Інну, то трішки розхвилювався, однак швидко опанував себе – ну, було б дивно, якби хлопцеві ніхто не подобався.

– Дмитре, хочу тобі зробити одну пропозицію, – мовив якось. – Дуже серйозну. І тобі, перш ніж дати відповідь, треба буде добре подумати. Ти хлопець розумний і маєш усі шанси багато чого досягти в житті. Але тобі, зрештою, як і кожному з нас, потрібна допомога. Тому, як директор заводу, я пропоную тобі посаду свого заступника. Не зараз, років за п’ять. Житло, автомобіль та інші маленькі і дуже приємні речі. Як-от путівка в санаторій, або й за кордон. Відрядження по всьому Союзу та низці зарубіжних країн.

– А що зажадаєте від мене? – запитав Дмитро, який чудово розумів, що усі ці блага не можуть бути просто так, за дякую. – Іване Івановичу, ви ж не просто так усе це мені пропонуєте.

– Все правильно, – погодився чоловік. – Я ж казав, що нам усім потрібна допомога. Отож, буду відвертим. В мене є донька, особисте життя якої не влаштоване.

Від почутого в Дмитра голова йшла обертом. Ну й ну, якби йому хтось сказав, що йому пропонуватимуть посаду в обмін на одруження, то він би розсміявся тій людині в лице. І твердо сказав, що одружиться лише з Інною. Однак всередині наче завівся якийсь черв’ячок, який точив його і сіяв сумніви. Ну, не кожного ж дня пропонують такі блага. І Дмитро серйозно задумався.

А далі була перша зустріч з Оксаною. Дівчина йому сподобалась. Та й батько підливав оливи у вогонь. То перевів на посаду майстра, то дав путівку в санаторій на тиждень. А опісля відправив в Москву на виставку. Директор чудово розумів, що Дмитра потрібно дистанціювати від Інни, тому робив усе для того.

Поволі Діма, який поринув у вир нового життя, почав віддалятися від своєї коханої.

– Дмитрику, що сталося? – допитувалась дівчина, яка ніяк не могла зрозуміти, в чому справа. – Я тебе чимось образила?

– Ні, все гаразд, просто роботи багато.

Йому ніяк не вистачало совісті зізнатися в тому, що він подав заяву до РАЦСу з іншою. Інні про це розповіли друзі, які випадково стали свідками одруження. А оскільки це було на останньому курсі, то дівчина випросила направлення на роботу в невеличке село в Білорусі. І наче у воду канула! Відтоді про неї ніхто і не чув.

Весілля для єдиної доньки Іван Іванович влаштував велике. В очах Дмитра було здивування – ще б пак, на гостині були представники обласного керівництва, яких до цього дня він бачив лише на фото в газетах. Дорогі подарунки, путівка на Золоті Піски, конверти з чималими сумами – все це було гарним стартом для молодої сім’ї.

А далі почалися будні. Тесть виявився людиною слова – через п’ять років Дмитро став його заступником.

– Учися, сину, – часто повторював він. – Бо ж сам розумієш, я не вічний. І тому до того часу, коли йтиму на пенсію, ти повинен вміти геть усе, аби бути не таким директором, яким був я, а в рази кращим.

Відтак Дмитро цілим  днями пропадав на заводі. Вникав у тонкощі на усіх ділянках роботи. А ще – закінчив аспірантуру, часто їздив у різні країни, де відбувалися обмін досвідом і виставка передових технологій.

– Ой, молодець, – нерідко казав скупий на похвалу Іван Іванович. – Будуть з тебе люди!

Опісля все пішло шкереберть. Розпався Радянський Союз. Закрили завод. Помер тесть. І тут виявилось, що нікому Дмитро Степанович не потрібний. Дорослі доньки вдалися в свою матір – в усьому шукали вигоди і мріяли лише про багатих кавалерів, які їх водитимуть в ресторани та купуватимуть дорогі подарунки. Якийсь час чоловік розвивав власний бізнес – продуктові магазини, які відкрив у різних мікрорайонах міста. А вечорам все тужив за заводом, де провів кращі роки життя. Ганив нову владу, яка довела країну «до ручки», і все частіше згадував Оксану. З дружиною вже давно жили наче кішка з собакою.

Коли ж стукнуло 60, не витримало серце. За першим інфарктом не забарився і другий.

– Тато, я хочу з тобою поговорити, – мовила старша донька, приїхавши якось в лікарню. – Тим сам бачиш, що зі здоров’ям в тебе не все гаразд. Тому мама хоче, аби ти бізнес переписав на маму.

Він переписав. Розумів, чи то пак швидше відчував, що так буде краще передусім для нього. Та й дружині, яка вже налаштувалась на грандіозний скандал, сподобалось, що ось так просто передав все для неї.

– Дмитре, ми дорослі люди, і ти повинен зрозуміти, що нікому біля тебе няньчитись, – наче крізь туман, долинали її слова, коли отямлювався після мікроінсульту. – Тому так буде краще.

Він не дивувався, що три тижні після її візиту більше ніхто не приходив. Лише, коли його привезли в геріатричний пансіонат, стало нестерпно боляче.

– Ти? – почув враз голос, який видався найріднішим. – Діма, це ти!

– Інно? – впізнавши перше кохання, він розридався. – Інно, голубко моя!

Вони обоє плакали. І навіть не підозрювали, який подарунок їм на старості літ приготувала доля – все це щастя, якого були позбавлені в юності.

Ксенія Фірковська

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему