Щоденно із раннього ранку він нишпорить у сміттєвих баках, вишукує в них порожні пляшки, поношені, викинуті речі, які можуть стати у пригоді безхатченку, і йде до інших, таких, як і він, викинутих на узбіччя життя. Стає в чергу зі своїми торбами, щоби здати пляшки, а зароблене витратити на харчі та випивку. На нього боляче дивитися: обдертий, брудний, часто із синцями на обличчі, але завжди тримається одноосібно, стає в черзі якомога далі від усіх, ідучи назустріч, ховає погляд від людей…
«Я не завжди таким був, — каже, — В мене, між іншим, є диплом про вищу економічну освіту. Я був перспективним молодим чоловіком і, щоби ви знали, дівчата самі чіплялися до мене. Але полюбив одну, найгарнішу, і, як потім показало життя, найбільш недостойну. Був готовий для неї на все, не шкодував грошей, міг би віддати всього себе, тільки щоб ми були разом. А вона — примхлива, з характером, і мені тоді це навіть подобалося. Ледь вмовив вийти за мене заміж і такий був щасливий, на крилах літав, думав, попереду нас чекає тільки щастя. Якби ж то знав, що буде далі, біг би від неї, куди очі дивляться. Сам винен, бо був надто м’який, не знав, яку змію пригрів на серці.
Коли одружилися — думав: усе, я найщасливіший чоловік на світі й забезпечу щасливе життя дружині. Влаштувався на хорошу роботу, заробляв, як і всі, на життя вистачало. А їй того було мало. Хотіла красивого життя, заможного, щоби перед подругами не соромно було. Спочатку ще якось стримувала свої амбіції, але з кожним місяцем її вимоги посилювалися. Жили спочатку на найманій квартирі, але потім оформили іпотеку. Я думав, потягну, тим більше, на роботі обіцяли підвищення. Але погорів: замість підвищення попав під скорочення. Лишився без роботи, а тут кредит і молода вимоглива жінка. Почав заспокоювати її: мовляв, не хвилюйся, незабаром знайду роботу — і все буде добре. А вона раптом оголосила мені, що вагітна. Я коли це почув, забув про все від радості, підхопив її, закружляв на руках. А в неї лице немов закам’яніло, каже: «Немає чому радіти, як дитя народиться, прийде ще більше витрат, на що жити будемо?» Та я не засмутився, навпаки, стимул з’явився для дії, вирішив: що б там не було, забезпечу своїй сім’ї щасливе життя. Але знайти роботу виявилося не так просто, хороші вакансії зайняті, а в мене — ані зв’язків, ані грошей, аби хоч заплатити кому за допомогу в пошуку роботи, ані впливових батьків. Та й не те що впливових — батьки загинули в автокатастрофі, ще коли навчався в університеті.
Час іде, платити за квартиру треба, жінка нервує. Така безвихідь почала мене їсти, що й не знав, як раду дати. Аж тут знайомий розповів, що збирається в Польщу їхати на заробітки, каже: немалі гроші платять, у нашому містечку таких і не заробиш. Я собі подумав: а чому б і ні, треба спробувати. Жінка не перечила, навіть зраділа, незважаючи на те, що їхати треба було на півроку. Мені сумно було і важко її кидати, хотів бачити, як дитя в животику росте, та й узагалі, не про таке життя мріяв, не уявляв, що гаруватиму на будівництві якогось маєтку для багатія. Але вибору на той час не було, забрався та й поїхав. Сказати, що важко було, — то нічого не сказати: із ранку до смеркання, як на каторзі, трудився, а я ще й не привчений до важкої фізичної роботи, думав, не витримаю, покину і вернуся в Україну. Але ж не міг такого допустити, думав, як дружині в очі гляну, — соромно було. Із часом втягнувся в роботу, тим більше платили добре, то я і зрадів: іпотеку зможемо погасити, що завгодно коханій куплю і дитинку нашу забезпечу. От і пахав, світу білого не бачив, усе зароблене жінці пересилав. А вона вже і добріша стала, ласкавіша, дякувала мені по телефону, розказувала, яке в нас щасливе життя буде.
А в будівельній бригаді як: відпрацювали зміну — і до чарчини. В нас усі пили. Не було тих, хто відмовлявся. Я спочатку тримався, як міг, але на заробітках яка в чоловіка розрада? Як розслабитися, напругу зняти? Ото й помаленьку почав до чарчини прикладатися, не помітив, як уже щодня вечора чекав, аби скоріше випити. Не уявляєте, як деградують люди, які тільки працюють і п’ють. Я і сам бачив, що скочуюся вниз, чекав, коли зможу вернутися додому.
Але не встиг повернутися, як жінка знову почала скаржитися на нестачу грошей, мовляв, і ремонт зробити треба, і для дитини якнайкращі умови хоче створити. Ще й дорікнула: гірше виглядати став, мабуть, до чарчини пристрастився. Я не сперечався, але вирішив дочекатися народження дитини. Знаєте, до сьогодні день народження мого сина лишається для мене кращою згадкою в житті: яким милим було моє дитятко, як колисав його, маленького, ночами… і як не хотілося їхати від нього на ненависні заробітки.
Але поїхав, і замість півроку змушений був пропрацювати там цілий рік. Повернувся, а синочок уже ходити почав. Іще одна поїздка — і знову майже на рік. Ось так і їздив по заробітках, аж поки не оплатив усю квартиру, а син уже і в шостий клас пішов. Та й то тільки назва, що син, а насправді, мене як батька і не знав, і побоювався чомусь. Згодом я почав помічати, що дружина все рідше підходить до телефону. Вона і раніше була стриманою, а то і зовсім холодною стала, байдужою.
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
