Життя

Після трьох років катувань звільнилися з полону «ЛНР» і одружилися

Після трьох років катувань звільнилися з полону «ЛНР» і одружилися

Якби не окупація Донбасу й не полон у терористів, можливо, Анатолій та Вікторія і не знайшли б одне одного. Бо, хоча мешкали в Луганську, втім їхні долі чомусь не перетиналися.

Але 2014-го на їхню землю прийшов ворог. Усіх, хто не вважав окупанта окупантом, російські найманці жорстоко карали. Одних убивали, інших катували, ще інших роками тримали в підвалах як «живий товар», який можна обміняти на гроші чи на терористів, яких узяли в полон українські захисники, — йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Серед тих, кого тримали у катівнях тільки за те, що люблять рідну землю, були 27-річний Анатолій Семиренко і 24-річна Вікторія Вороніна.

 

Тортури – зі струмом, уколами і ґвалтуванням

Для Вікторії життя поділилося на «до» і «після» 2016-го. На той момент  21-річна жінка виховувала доньку, якій виповнилося два роки і чотири місяці. У листопаді Вікторія приїхала в гості до своїх батьків, які проживали в окупованому Луганську.

Тоді в місті терористи затримували кожного п’ятого з місцевих жителів і звинувачували у проукраїнській позиції. Тож, як тільки дізналися про візит Вікторії, яка не підтримувала окупації Донбасу і товаришувала з проукраїнськими ультрасами ФК «Зоря», так відразу прийшли «в гості» й завезли «на підвал».

Перші шість місяців полону батьки Вікторії навіть не знали, де їхня дочка. А вона сиділа в підвалі будівлі, де раніше працювала Служба безпеки України.

Як уже після звільнення розповіла жінка, її постійно били, принижували, знову били. Часом гамселили настільки сильно, що боліло все: від коренів волосся до кінчиків пальців на ногах. Іноді катували струмом, причепивши електроди до мочок вух. Бувало, робили уколи невідомою речовиною, від яких людина починала марити. І коли Вікторія була в такому стані, її намагалися ґвалтувати відразу четверо катів.

Під час тортур не чіпали тільки обличчя. Можливо, думали: раптом міжнародна перевірка – ніяких слідів не видно. А, щоб Вікторія не бачила катів, їй на голову завжди вдягали мішок. Проте жінка чула їхню мову, тому знає: знущалися з неї місцеві, а керували росіяни.

Після тортур відправляли в камеру-одиначку розміром півтора на два метри, де велося цілодобове відеоспостереження. Спілкування з іншими полоненими жорстоко каралося. Єдиною розрадою були книги, що їх зрідка приносили наглядачі.

Збагнувши, що Вікторія не володіє цінною для терористів інформацією, жінці після фінальних щоденних катувань урешті присудили покарання у вигляді 12 років позбавлення волі! Навіть змусили на відеокамеру повторити заздалегідь підготовлений текст про те, що полонянка визнає свою винуватість у «держраді» та вважає законним вирок окупаційного кривосуддя.

Після цього Вікторію перевели до Луганського СІЗО, а звідти – до жіночої виправної колонії № 143 в смтСелезнівка, яка навіть не опалювалася. Втім після підвалу терористів колонія здавалася раєм. Тут не били, тут годували їжею, а не «жижею», після якої всі бранці мали гострі симптоми отруєння. А найбільшим щастям у колонії була можливість спілкуватися з рідними. Особливо – з донечкою, яка весь цей час знала: маму забрали погані люди, але мама ось-ось повернеться.

 

За «шпигунство» – допити і колонія

Майже стільки ж, як Вікторія, – три з половиною роки – провів у катівнях «ЛНР» Анатолій Семиренко. Його, мешканця Луганська, звинуватили в тому, що є шпигуном Служби безпеки України.

Щоправда, Анатолію пощастило більше, ніж Вікторії: він перебував у камері із Владом Овчаренком – тим самим ультрасом, за дружбу з яким привезли «на підвал» Вікторію.

Саме там, у полоні терористів, чоловік дізнався про те, що в руках катів перебуває молода патріотка Вікторія Вороніна. Після тортур і оголошення вироку Анатолія етапували до Слов’яносербської колонії. Там чоловік переконався, наскільки багато українців утримується за ґратами. Є навіть такі, про долю котрих не знають рідні.

Після знущань і випробувань Анатолій утім не зламався. «Все було не дарма, – казав чоловік одразу після звільнення. – І віра в Україну в нас усе одно лишилася».

 

«Карантинне» весілля: без бенкету і в масках

І ось тоді, у грудні 2019-го, коли 12 військових та 67 цивільних українців були звільнені під час обміну полоненими, Вікторія та Анатолій нарешті побачили одне одного.

У перші миті свободи молоді люди не зважали одне на одного. Вони насамперед обіймали своїх рідних і все ще не могли повірити, що пекло позаду.

Оскільки кожен полон – це потрясіння, то для повернення у мирне життя всім звільненим рекомендували пройти курс реабілітації. І саме там, у спеціалізованому центрі, Вікторія та Анатолій покохали одне одного. З часом зрозуміли, що хочуть завжди бути разом. І через п’ять місяців після знайомства одружилися.

В умовах карантину, щоправда, влаштувати гучне застілля було нереально. Навіть на церемонії розпису, яка проходила у місті Сєвєродонецьку, були присутні лише найближчі родичі.

Втім молодята від того аніскільки не засмутилися. Адже за роки випробувань навчилися розпізнавати справжні цінності й отримувати щастя від кожного нового дня, прожитого в любові та спокої.

«Я щаслива, що зможу нарешті довчитися на останньому курсі університету й отримати фах реабілітолога, – розповіла наречена. – Я щаслива, що зможу завести мою доньку до першого класу. І тут, у мирному Сєвєродонецьку, ми з Анатолієм будемо будувати наше щастя».

Оксана Бубенщикова

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ! 

 

 

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, тероризм, кохання
В тему

Останні матеріали