Життя

100­річний ветеран розкрив секрет свого довголіття

100­річний ветеран розкрив секрет свого довголіття

Нещодавно Василь Володимирович Ільченко відсвяткував сотий день народження. Тому в цей день його вітали і рідні, і друзі, і сусіди.

Тим часом сам ювіляр, попри поважний вік, енергійний, з чудовим почуттям гумору, радо стрічав гостей, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

– Життя у мене було нелегке, – розповідає житель села Хижинці Вінницького району Вінницької області. – Мої батьки були дуже працелюбними і великими патріотами. Тато, йдучи в поле працювати, брав і мене з собою. Вчив любити землю, вміти працювати на ній, доглядати за худобою. Коли прийшла радянська влада, то батько, маючи власне господарство, не хотів йти в колгосп. Тож його послали на видобуток каміння, де він сильно застудився і згодом помер. Йому було лише 36 років. Так я в 13 років залишився напівсиротою.

Малий Василь, як тільки міг, допомагав матері. А ще – старався багато читати, бо книги були віконцем у світ нового і цікавого. Після закінчення школи вступив у Вінницький педагогічний інститут, на фізико-математичний факультет.

– Хотів стати вчителем, однак усі мрії перекреслила війна, – сумно пригадує старенький. – Я закінчив артилерійське училище і отримав направлення на фронт командиром взводу. Воював на Українському, Західному, Білоруському фронтах. У 1943 році отримав важке поранення, після якого лікувався півтора місяця. А тоді – знову на фронт. Як же ми тоді мріяли про Перемогу! Про той день, коли на нашій Батьківщині не буде жодного фашиста!

Під час війни хоробрий юнак був нагороджений багатьма орденами і медалями. Закінчилася війна. Почався нелегкий час відбудови того всього, що було зруйноване. Згодом познайомився з дівчиною, в яку закохався з першого погляду.

– Якось серце тьохнуло – і відчув, що ось вона, моя доля, – усміхається чоловік. – Одружилися. Наталочка моя була і красунею, і господинею чудовою. Одне слово, пощастило мені з дружиною. А в 1949 році мене знову призвали до Збройних сил. Правда, в 1953-му комісували за станом здоров’я. Тож закінчив курси бухгалтерів – і пішов на роботу в колгосп. Виховали п’ятьох діточок. Один із синів, на жаль, помер. Немає серед живих і моєї коханої дружини, з якою прожили майже пів століття. Мене тішать дев’ятеро онуків, десять правнуків.

Сьогодні дідусь мешкає в найменшої доньки, Надії. Вона каже, що батько, як і колись, турботливий, хоче допомогти і ділом, і порадою.

– Шкодує мене, коли я втомлюся, – каже пані Надія. – Як і колись – він невибагливий у побуті, любить прості страви. А ще часто згадує свою дружину. Між татом і мамою ніколи не було ніяких суперечок. Вони все життя прожили в мирі і любові. І як би не було важко, а все намагалися сприймати з гумором і вірити у краще. Тато навіть жартує, що гумор і віра в краще додають років. Пригадую, батько після роботи вечорами читав різноманітні книги, а ми, діти, залюбки його слухали. Він вмів дуже захопливо розповідати і знав багато цікавого. Усім прищепив любов до книги. А ще – виховував любов до Батьківщини.

Ксенія Фірковська

 БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ! 

 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: медицина, вінниця, Україна, Долі, довголіття
В тему