Життя

Убитих було стільки, що гори кісток та шкіри поливали людським жиром і палили цілодобово

Убитих було стільки, що гори кісток та шкіри поливали людським жиром і палили цілодобово
В'їзні ворота у табір в Освенцимі

Назва польського містечка Освенцим назавжди увійшла в історію як втілення пекла на землі. Навіть через 75 років тут (навіть усвідомлюючи, що то музей) страшно ходити. А повітря, здається, аж фонить від криків, нелюдських мук, розпачу, катувань і смерті.

Адже на території цього концтабору було вбито близько двох мільйонів(!) людей, серед яких майже 15 тисяч – українці, в тому числі до двох сотень – члени Організації українських націоналістів, йдеться у публікації в газеті «Твій вибір».

Тільки захворів – смертельний укол у груди

У вересні 1939 року Гітлер нападом на Польщу розпочав Другу світову війну. А вже у травні 1940-го в тій-таки Польщі нацисти на базі старих військових казарм у містечку Освенцим створили концтабір на 10 тисяч людей, який назвали Аушвіц.

Першими бранцями концтабору стали польські політичні в’язні, які тисячами вмирали тут через важку щоденну працю, голод і холод. Після нападу Німеччини на Радянський Союз до Освенцима почали прибувати ешелони з радянськими бранцями.

Найбільш ідейних політичних військовополонених розстрілювали: спершу – на території концтабору, потім – і поза межами колючого дроту. Аби «швидше й дешевше» знищувати полонених, нацисти почали травити людей вихлопними газами. Втім частина непритомних не вмирала, їх «доводилося» дострілювали. А тому в хід пішов удушливий газ для труєння шкідників.

бранці таборів
бранці таборів

Муки в’язнів були жахливими. Люди умирали по дві доби. А кому все одно вдавалося не вмерти, той отримував подвійну порцію газу. Вижити було нереально.

Що більше вглиб Союзу заходила нацистська армія, то більше в’язнів переганяли гітлерівці до трудових і концентраційних таборів із території України, Білорусі, Росії.

Відправили на «фабрику смерті» і Євгена Ковальова, якого підлітком нацисти піймали в лісах Смоленської області Росії.

Не минула страшна доля й українського письменника Вадима Бойка, який працював остербайтером на заводі в Німеччині, втік, був пійманий у лісі біля польського міста Краків та відправлений до Освенцима. Його, побитого після катувань, врятував німецький лікар, який сповідував антинацизм. А інакше Вадимові «світило» те ж, що й усім, хто захворів у концтаборі, – смертельна доза отрути, яку кололи прямо в серце.

Батьки бачили, як у муках корчаться їхні діти

Та ще більш масово, ніж слов’ян, нацисти вбивали євреїв, яких із 1942 року почали звозити до Освенцима зі Східної та Центральної Європи.

За розпорядженням Гітлера, всього на континенті мало бути знищено 11 млн євреїв, половина з яких – на території Союзу, з яких 3 млн – з України.

Щоб запобігти втечам і протестам, нацисти оголосили євреям не розстріл, а «переселення». Люди, нічого не підозрюючи, брали із собою найцінніше. З грішми, золотом, коштовностями вони й прибували до Освенцима. Щоб описати масштаби «фабрики смерті», назву тільки таку цифру: лише за 2 місяці 1944 року через центральні ворота Аушвіцу прибули ешелони з 400 тисячами угорських євреїв. Тобто щодня – по 6,5 тисячі чоловіків, жінок, дітей.

Щойно бранці виходили з товарних вагонів, люди в білих халатах проводили їм «селекцію». Оглядали шкіру, волосся, зуби, кістки, щоб за десять секунд визначити, чи придатний в’язень до роботи. Працювали, як правило, чоловіки, жінки та підлітки.

Близнюків, карликів і дітей відбирали для медичних дослідів, що їх проводив «лікар смерті» – Йозеф Менгеле. А старих, вагітних, хворих чи слабких чоловіків відводили в «баню», звідки, замість води, висипалися гранули смертоносного газу.

жінки у бараці
жінки у бараці

– Мені було тільки 17-ть, коли я втекла з примусових робіт на території Польщі, мене піймали і відправили в Освенцим, – розповіла в документальному фільмі «Аушвіц» українка Анастасія Гулей, в якої дотепер на руці наколотий номер «61369».

– Я бачила, як жінки, діти, старики вийшли з вагона, їх поділили на групи по п’ять людей і повели. Діти хто іграшку несе, хто м’ячика підкидає. Люди думали: їх ведуть помитися з дороги. Роздягалися перед дверима, де була вивіска «баня». Акуратно складали одяг під дверима. Переступали поріг і…

І далі їх чекала страшна смерть.

З убитих зрізали сережки та персні, зі щелеп виривали золоті зуби

Потім комендант концтабору Рудольф Хьосса напише: «Я бачив, що жінки, які знали чи здогадувалися про те, що їх чекає, намагалися подолати вираз смертельного жаху в своїх очах і жартували зі своїми дітьми, пробуючи заспокоїти їх».

Кожна з газових камер (а таких приміщень в Аушвіці було декілька) вміщала до двох тисяч осіб. Якщо людей не вдавалося затягнути в камери обманом, на них нацьковували вівчарок. Коли двері наглухо зачинялися, на людей один із есесівців, одягнувши протигаз, висипав гранули газу.

Спершу газ діяв на дітей. Він викликав жахливі страждання. Батьки бачили муки своїх маленьких синів і дочок, але нічим не могли допомогти. Крик, сльози, розпач, вереск. Через 15 хвилин усе стихало. І до роботи приступали євреї, в яких вибір був не великий: або переносити тіла загиблих, або самому йти в газову камеру.

діти першими страждали від газу
діти першими страждали від газу

Кожне тіло, яке ще 15 хвилин тому було живою людиною, обстежувалося. Зондер-команда виривала зі щелеп покійників золоті коронки, зрізала золоті прикраси, перебирала особисті речі вбитих. Групи сортувальників працювали цілодобово й розподіляли: кружка – до кружки, окуляри – до окулярів, годинник – до годинника.

Щодня з Освенцима до Центрального банку Німеччини спецтранспортом перевозили до 12 кг золота, дорогоцінного каміння та ювелірних прикрас. Одяг та взуття вбитих передавали на підприємства, де працювали остарбайтери. Навіть протези спалених євреїв-інвалідів передавали пораненим нацистським солдатам.

Шкіра з татуюванням – на сувенірний гаманець

Коли трупи були роздягнуті, а з них було зрізано та вирвано все цінне, з трупів зістригали волосся для виготовлення матраців, подушок, навіть підкладочної тканини для форми бійцям «СС».

Не гребували нацисти й людською шкірою. Сувеніри, виготовлені з людської шкіри, на якій були наколки, особливо цінувалися серед есесівців. А один із остарбайтерів, Олександр Бичок, у документальному фільмі «Аушвіц» розповів: під час ремонту дверей у будинку райхскомісара України Еріка Коха бачив настільну лампу та стілець, виготовлені з людської шкіри з татуюванням.

Та й це ще не межа. Один із членів зондер-команди, поляк за громадянством, зізнався, що з трупів зрізали навіть підшкірний жир, із якого варили мило. І налагодити промислове виробництво такого мила завадив тільки відступ нацистів.

А в Освенцимі людський підшкірний жир використовували як пальне.

– На території концтабору лежали гори подроблених людських кісток та шкіри. Їх поливали людським жиром, аби рештки краще горіли, – розповів у документальному фільмі «Аушвіц» Євген Ковальов.

– Спочатку людей палили тільки по ночах. Тому нам забороняли виходити з бараків, – пригадує Анастасія Гулей. – Ми потайки дивимося крізь щілини: а з крематоріїв – вогонь, чорний дим і такий сморід паленого людського м’яса, що жах!..

Прахом убитих удобрювали поля

Аби трупи не встигали розкладатися, в кожну з печей, розрахованих на одного померлого, запихали до восьми худих тіл убитих. Якщо ті погано горіли, до них підкладали тіло повнішого в’язня, аби його підшкірний жир краще підтримував вогонь у печі. А після спалення попіл із людських останків використовували для підживлення полів, на яких вирощували овочі для нацистської армії.

Українка Анастасія Гулей, яку утримували в Освенцимі для роботи на полях, в документальному фільмі «Аушвіц» розповіла:

– Нам привезли міндобриво, щоб розсипати в землю. «Що ж воно таке колюче?» – не могла я зрозуміти. Взяла у жменю, придивилася – а то залишки кісточок, які не повністю згоріли в крематорії. Прах людський! Ой, Боже!..

Та ще страшніше було усвідомлювати, що кожен із бранців, як тільки занедужає чи втратить силу щодня тяжко працювати, буде так само розібраний на сировину. Питання стояло тільки: коли? Адже за шість місяців робіт виживала тільки третина бранців. Особливо потерпали від антисанітарії жінки. Роками не мите тіло покривалося шкірними болячками, і як тільки це помічали концтабірні лікарі – відразу ж відправляли «в баню на лікування».

«Коли цих молодих жінок, – пригадував у документальному фільмі «Аушвіц» Євген Ковальов, – вантажили в машини, вони так вили, так кричали – дикий жах!» Адже зайти в газову камеру автоматично означало смерть.

Єдиний, кому вдалося вижити навіть після газової камери, був Вадим Бойко. Тож ніч 31 грудня 1944 року чоловік вважає своїм другим днем народження:

– Нас загнали в газову камеру. Крізь скло вікна я побачив, як есесівець одягає протигаз, перед тим як висипати отруйні гранули. Якраз у ту мить по всьому табору зникло світло, завила сирена повітряної тривоги. Я прослизнув крізь двері камери на вулицю, заскочив у машину, якою нас привезли, і заліг на дно кузова. Думав: куди-небудь, тільки подалі від крематорію.

Від експериментів лікаря діти помирали в страшних муках

Втім іще більше, ніж газової камери, в’язні боялися лікаря Менгеле. Бо чи не кожен, над ким цей нелюд у білому халаті проводив досліди, помирав в страшних муках.

Аби перевірити межі людських можливостей, бранців морозили, опромінювали, кастрували, сильним звуком рвали барабанні перетинки у вухах, заражали туберкульозом, малярією, гангреною, відрізали та пришивали кінцівки.

Особливо любив «лікар смерть» експериментувати над близнюками, карликами та маленькими дітьми, яких відбирали у матерів.

Олександра Грушко - одна із бранок табору смерті

Олександра Грушко - одна із бранок табору смерті

Серед «піддослідних мишей» опинилися сестри Єршови з Білорусі. Валентині тоді було 9 років, а її сестрі Тані – лише 7.

Тато дівчаток був директором колгоспу в Гомельській області Білорусі. Нацисти спалили чоловіка. А дівчаток із мамою привезли до Освенцима. Маму спалили в крематорії. А сестрам накололи на руку номери та відправили жити в дитячий барак.

– Із нас, дітей, постійно брали кров. А після того в груди робили укол, – розповіли в документальному фільмі «Аушвіц» Тетяна з Валентиною.

Втім голубооким сестрам іще пощастило. Адже діткам із карими очима Менгеле колов в очі пігмент, аби змінити колір райдужки на голубий – арійський. Після того діти сліпнули і помирали в муках.

Серед тих, у кого на руках конали ці діти, – Олександра Грушко з Житомирщини, якій на момент ув’язнення в Освенцимі було всього 19 років:

– Найменшим діткам було всього по рочку-півтора. Вони плачуть за мамою. Я їх притулю до грудей, заспокоюю, а воно, слабеньке, через трохи помирає. І ось ту померлу дитинку я повинна була взяти на руки, винести і викинути на купу трупів із дорослими, які лежали на вулиці, – плаче, згадуючи, Олександра Грушко. – Дуже запам’ятався мені 11-річний хлопчик, якого після уколу в очі дуже корчило. Він чотири доби, бідненький, мучився і тільки потім помер.

Олександра Грушко
Олександра Грушко

За чотири роки в таборі вбили близько двох мільйонів людей

Аж у січні 1945-го радянські війська зайшли на територію Освенцима. Перше, що вони побачили, – підірвані крематорії, гори трупів, що їх нацисти не встигли спалити, та близько 7 тис. хворих людей, яких гітлерівцям не було сенсу гнати вглиб Німеччини.

У 1947 році було покарано першого з комендантів Освенцима: його повісили прямо біля крематорію, де за його наказом спалювали сотні тисяч невинних людей. За офіційними даними, в «Аушвіці» були вбиті близько 1 мільйона 400 тисяч людей. Та оскільки чимало людей не були зареєстровані, то самі нацисти називали цифру 2 мільйони 500 тисяч убитих. А деякі дослідники навіть припускають, що загиблих могло бути до 4 мільйонів.

Оксана Бубенщикова

БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ»  В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: злочин, трагедія
В тему

Останні матеріали