Український військовик, молодший сержант Микола Тишик найважче згадує Савур-Могилу – стратегічну висоту в Шахтарському р-ні Донецької обл.
– Тоді нас нищили з мінометів, «обливали» «Градами», а ми лежали в настільки мілких окопах, що повністю там не поміщалися. Єдине, що захищало, – молитва і хрестик, – зізнається Микола. – Разом із оберегом ми носили жетон смертника (так у разі смерті легше ідентифікувати тіло).
Пам’ятаю, робили його з 25-копійчаної монети: клали на рейки, коли поїзд їхав, і потім на розплюснутому металі вишкрібали своє прізвище. Командування нам пропонувало нормальні жетони замовляти. Але ж вони гроші коштували, яких у нас не було. То ми з хлопцями так придумали.
На жаль, сотні «медальйонів смертника» тоді, трагічного серпня 2014-го, виконали свою останню місію. Хоча чимало було випадків (особливо під час виходу з Іловайського котла), коли ідентифікувати обгоріле тіло могла тільки експертиза ДНК.
– Згадувати про своїх ровесників, яких ми виносили мертвими, жахливо покаліченими, досі тяжко. Хоча найбільшу лють викликала бездіяльність командування. Іноді здавалося, що його або взагалі нема, або нами керують зрадники чи хапуги… Дуже ображало, коли політики просто піарилися на нас. І, якби не прості українці, не наші земляки-волиняни, навіть не уявляю, що би сьогодні було на Донбасі та й загалом в Україні, – продовжує боєць. – Тільки думка про те, що в нас вірять рідні, друзі, тільки бачення того, як нам останнє віддають, аби ми тільки вистояли, не давало впасти бойовому духу…
«Дякую вам, хлопчики, що захищаєте нас»
– У Луганську і Донецьку зовсім інше, ніж у нас, життя, – каже боєць. – Інший менталітет. Коли ми вперше побували в цих областях, здавалося, на століття в минуле повернулися: есесеровські міста, в селах – хати під соломою! Там люди навіть не уявляють, як живе Західна Україна, як живе Європа. Їм путінську пропаганду вбили в голову, зазомбували «Європа – враг, Рассєя – брат».
Тому не раз доводилося чути слова: «Зачем сюда пришли?», «Нам без вас было хорошо». І як тамтешніх жителів зробити українцями – не знаємо.
До речі, у тому ворожому танку, який бійці з Волині підбили в бою 24 серпня, лежав вимпел харківського (!) «Спецназу Оплот».
– Але були й інші моменти, – додає Микола Тишик. – Часто нас зустрічали діти, усміхалися й вітали. Бувало, люди плакали від радості. В Амвросіївці, що буквально за кілька кілометрів від Росії, побачили бабусю й питаємо, де можна хліба купити. Почувши, вона дістала із сумки дві буханки, простягнула нам і каже: «Дякую вам, хлопчики, що приїхали, захищаєте нас. Виженіть скоріше ту нечисть із української землі».
Що ж до самої «нечисті», то волинські танкісти ще тоді, на початку війни, переконалися: у терористів основна ідея – гроші. Тож, як тільки виникає найменша небезпека, утікають, підібгавши хвости. Саме так було і в бою 24 серпня 2014-го.
«І тут укри обезбашені в бій зав’язалися!»
Це сталося на світанку, в День Незалежності України.
– Ми побачили один ворожий танк. Другий. Третій. О, Боже, – четвертий! Боятися не було коли. Мотор заревів – і ми пішли лоб у лоб. Наші дії ворога шокували. Вони ж думали: у свято – День Незалежності – ми будемо «квасити». А тут – на тобі: укри обезбашені в бій зав’язалися! – згадує командир екіпажу.
Потім «Вікіпедія» про цей бій напише: «24 серпня 2014 року колона у складі чотирьох танків Т-72 та вантажівки з боєприпасами збройних сил Російської Федерації прямувала на один із блокпостів Української армії під Донецьком з метою його знищити і прорватися в тил української оборони. Внаслідок відсутності протитанкових засобів шанси вижити в українських військових на блокпосту були малими, але хлопці все одно вирішили прийняти бій.
Маючи розвіддані про озброєння українських військових на блокпосту, російські окупанти були впевнені у своїй перемозі, бо за своїми характеристиками сучасні Т-72, на яких воювали росіяни, набагато перевершували старенький Т-64М, який мали у розпорядженні українські бійці. Ворожі війська почали розгортати лінію танків для нападу.
Тієї ж миті один із російських Т-72 запалав від точного попадання снарядом з українського танка, який вискочив із засади і з першого ж пострілу підбив ціль. Російські окупанти були вкрай збентежені, бо не сподівалися, що хтось їм наважиться протистояти. Користуючись збентеженням російських танків, екіпаж українського Т-64 наступним пострілом підбив вантажівку з боєприпасами (від чого машини почали вибухати одна за одною) та, розуміючи, що проти решти танків йому самому не встояти, почав маневрувати, намагаючись відійти. Російські танки Т-72 кинулися наздоганяти відважних українських танкістів по прямій, щоб не втрачати швидкості.
Зрозумівши їхній маневр, Микола Тишик заманив два російські танки прямо в болото. В результаті один із них затонув, а інший загруз у трясовинні. Російські танкісти зуміли покинути свої машини і втекти. Четвертий Т-72 російських окупантів теж почав відходити, але, на ходу стріляючи, поцілив у Т-64. Українським танкістам вдалося загасити вогонь, а згодом і витягти з болота загрузлий Т-72 за допомогою троса. На ньому бійці повернулися у табір 51-ї бригади».
Крім урятованого українського танка і притягнутого на буксирі як трофей російського, екіпаж волинян тоді знищив машину ворожих боєприпасів. Тож загалом завдав Путіну збитків майже на 4 мільйони доларів!
Про подвиг тепер можна розповідати власним дітям
Після легендарного танкового бою минуло шість років. У листопаді 2015-го Указом Президента України Петра Порошенка всі члени екіпажу танка молодшого сержанта Миколи Тишика були нагороджені орденами «За мужність» ІІІ ступеня.
Та доблесний командир після повернення додому не захотів знімати погонів. Із 2016-го він поповнив лави Національної гвардії України. Тож тепер Микола Тишик – головний старшина військової частини 1141 НГУ, що базується в Луцьку.
Колись, відразу після танкового бою, хлопці казали: якщо повернуться з війни живими – неодмінно одружаться й матимуть багато дітей.
Із «багато», як тепер зізнаються, дещо погарячкували. Але два перші завдання командир екіпажу виконав: разом із коханою дружиною Микола Тишик виховує сина Ярослава, якому вже чотири роки.
Із часом, каже колишній військовослужбовець, емоції війни вщухають. Тож коли танкісти телефонують один до одного, то більше розмовляють про роботу, сімейне життя.
– За ці шість років я отримав, крім ордена, ще декілька медалей Нацгвардії. Але вдягаю їх рідко: якось не хочеться хизуватися. Ну, а свій другий день народження, як і День Незалежності, зазвичай святкую на роботі, – усміхається Микола.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
