Мабуть, не знайдеться в Україні людини, яка бодай раз не чула про лікарню Мечнікова та її неймовірний колектив.
Саме тут рятують найважчих поранених і за 11 років війни виконали 51 тисячу операцій пораненим. А високий професіоналізм поєднують із простотою і людяністю. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Фахівці на протезах
Коли журналістка «Громадського» Наталія Мазіна приїхала на власні очі побачити лікарню, де поранені бійці отримують другий шанс на життя, то першим її зустрів Алмас Хазієв, 61-річний татарин із позивним Алмаз.
У минулому – лікар, він уже на другий день повномасштабного вторгнення пішов добровольцем на фронт. Нині ж чоловік працює психологом у лікарні Мечникова: допомагає тим, хто лише кілька днів тому втратив кінцівки.
Щоразу, коли Алмаз промовляє слова підтримки бійцям із ампутаціями, то йому вірять, як нікому іншому. Бо він сам має протез замість утраченої ноги. «Я приходжу до хлопців і кажу: «Дивись на мене: якщо ножки нема, можу отак зробити». І викидаю ногу вбік».
А ще – Алмаз, як рідних синів, зустрічає бійців зі своєї 93-ї бригади. Коли його побратим-дронник утратив дві ноги і руку, то мамі, яка плакала у слухавку, чоловік сказав: «Стоп. Якщо я на ногах – то й ваш син ходитиме». І не збрехав. За півтора місяця хлопець дійсно стояв на протезах.
Аби поранені краще «відкривалися», Алмас ходить до пацієнтів у військовій формі. «Боєць відразу бачить: ти – свій, ти там був, – пояснює. – А цивільного військові не сприймуть. Так само, як цивільні, – ветеранів. Ніколи».
Виживають 90% важкопоранених
А ось і Сергій Риженко, генеральний директор лікарні. Його ми знаємо за тисячами коментарів для телебачення і за дописами в соцмережах. І саме з його уст дізнаємося про вражаючі випадки рятунку наших поранених захисників та захисниць.
«Я працюю в цій лікарні 13 років. Днюю і ночую тут. Бачив усяке. Але звикнути до того, що росіяни так знущаються з наших людей, не можу. Я просідаю ментально, коли стаються такі речі», – зізнається Риженко і його очі наповнюються слізьми, коли згадує про бійця з перерізаним горлом, який виповз із «братської могили» й дивом урятувався (ми розповідали про Владислава декілька тижнів тому).
Або згадати про військового, якого змусили дострелити пораненого товариша. Він зробив це, а потім, охоплений жахом, схопив автомат і розстріляв усіх окупантів. Бійця врятували, але психіка була понівечена. Але серед хороших новин – 90% важкопоранених завдяки професіоналізму лікарів Мечникова виживають.
«Я вирвав сентименти зі свого серця»
Юрій Скребець, заступник медичного директора, – теж справжня легенда лікарні. Він – Народний герой України, який разом із Яною Зінкевич створив «Госпітальєрів». Також Юрій – ветеран, який пройшов через полон і втратив здоров?я.
«Перелом хребта, перелом обох ніг. У мене ендопротези... Але нічого: на велосипеді й лижах катаюся, також плаваю, бігаю – усе нормально», – жартує він. Його телефон – це незліченна галерея документів супроводу поранених. Серед них – тисячі фото загиблих. Юрій каже, що вирвав сентименти із серця, бо «поховав 300 – 400 людей зі свого батальйону, поховав багато своїх друзів».
Та, попри все, Скребець – це суцільна енергія. Він знаходить час і для роботи, і для підтримки родин полеглих. Він той, хто вселяє оптимізм у поранених, бо знає, що таке біль і що таке боротьба.
Коли зникає Мужність
Серед тих, хто теж за бальзам на душу, – Ірина Жуйкова. Вона перукарка-волонтерка, яка тепер працює в лікарні. А ще – стала справжнім ангелом для бійців. Ірина стриже і голить поранених, які щойно з окопів. «Я вже призвичаїлася стригти в ліжках... Доводиться довіряти жінці», – сміється вона під час розмови.
Але головна місія Ірини – моральна підтримка. «Коли стрижу, прибалакую: «Усе погане змили, зістригли. А відростає хай хороше». «От тільки, – зітхає Ірина, – руки-ноги, на жаль, не виростуть…»
Під час розмови жінка зізнається, що кожного разу її мужність зникає, коли приїжджають мами, які плачуть над своїми дітьми.
Але водночас Ірину надихають наші військові: як-от боєць, який, попри страшне поранення, сказав: «Я шкодую, що випав із цієї гри».
Колись ампутували, а нині рятують
Далі лікарі Мечникова проводять до відділення політравми, де перебувають важкі пацієнти. Серед них – чоловік із обличчям, покритим білою піною від опіків: його годує дружина.
Не може не зачепити історія і Василя Тополюка. Розповідаючи, як вижив після скиду з дрона, але втратив побратима-напарника, чоловік ледве стримує сльози. Надто ж, коли згадує, що того дня його син теж мав бути в тій машині.
А ось Михайло. Йому 26-ть, і він не відчуває своїх ніг. «Нічого, нічого, треба час», – обнадійливо каже йому Скребець і показує на апарат, який висмоктує зайве з ран. «Раніше таку ногу довелося б ампутували, а тепер, – пояснює, – можемо врятувати».
Загалом же завдяки новітнім методикам лікарі на 40 – 45 тисяч поранених проводять 6 – 7 тисяч ампутацій. І це ще один доказ тих щоденних див, які творять фахівці Мечникова.
А ось і Владислав: той самий боєць із перерізаним горлом. Він досі не може розмовляти, але його посмішка і світлий погляд говорять більше за слова. «Рана була страшна насправді, уся покрита опаришами, але це дуже добре. Бо опариші, – пояснює лікар, – очищали рану, поїдаючи саме мертву плоть, і таким чином просто врятували бійцеві життя».
Дружина Владислава розповідає, що її чоловік дуже добрий: «Удома навіть павука не вб?є, а виносить на вулицю». І тому просто в голові не вкладається, як могли російські нелюди так жорстоко вчинити з Владиславом та його побратимами.
Але те, що боєць вижив і що в лікарні Мечникова отримав другий шанс на повноцінне життя, – це доказ того, що життя перемагає над смертю і навіть у найтемніші часи українці стають світлом любові, мужності і підтримки.
Ніна Грицюк
На фото viaduk: Юрій Скребець
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
