Надія сиділа на канапі, загорнувшись у м’яке покривало. Природа наче зумисне не хотіла впускати літо на поріг затишної оселі. Краплини дощу одна за одною розбивалися об шибку... Жінка тремтячою рукою дістала із шухляди кілька листів. Стримуючи сльози, почала читати... У тіні вечірнього світла миготіли рядки, написані колись таким рідним почерком… Спогади, наче віск, обпікали душу…
Надя була справжньою красунею. Та й розумом, як кажуть, Господь не обділив. Тому й залицяльників у дівчини було чимало. Але заміж не поспішала. І не тому, що була якоюсь гордячкою чи перебірливою, зовсім ні. Мабуть, чекала того єдиного, якого згодом таки зустріла.
Сашко і Надія познайомилися на одній зі студентських вечірок і відразу сподобалися одне одному. Виявилося, що Сашко навчається у столиці, а до Львова приїхав, аби відвідати товариша. Кожного дня вони зустрічалися, тож два тижні пролетіли, як один день. А потім були годинні телефонні розмови й листи, сповненні коханням, які дівчина перечитувала по кілька разів.
Надія була впевнена, що Сашко — її любов на все життя, тому коли він освідчився, дівчина, не роздумуючи, вийшла заміж. Обоє виросли в хороших, міцних сім’ях, тож мали на кого рівнятися. Після весілля Надія переїхала до столиці і пішла в невістки — її Сашко був одинак. Дім великий, новий. Живи і радій! Так воно й було. Згодом у подружжя народилася донечка Оксанка, яка ще більш об’єднала люблячу сім’ю.
…Горе прийшло несподівано. Коли в Сашка виявили рак, лікувати вже, як кажуть, не було кого. Молодий чоловік танув на очах, мов свічка. Через півроку згорів. Сказати, що для рідних це було страшним ударом, — не сказати нічого. Надія посивіла за одну ніч. Ходила і довкола нікого й нічого не бачила. Не помічала навіть донечки, яка горнулась до неї, ще цілком не усвідомлюючи, що трапилося. Їй тоді виповнилося лише три рочки.
Після смерті Сашка життя для Надії — молодої та вродливої — втратило зміст і барви. Жінка знає, нікому не під силу замінити його. Батьки докоряють. Мовляв, досить носити жалобу. П’ять років уже минуло, як чоловік помер. Треба думати про майбутнє… Та Надія нічого не хоче чути. Як можна забути його очі, обійми, голос?.. Як можна зрадити, коли він… щоночі приходить до неї. Уві сні. Приходить, сідає на краєчок ліжка, зазирає ніжно в очі, зігріває сумною усмішкою і мовчить… Те мовчання Надія не проміняє ні на що в світі. І лиш сумні оченята Оксани, які нагадують про коханого чоловіка, змушують жити. Вона —все, що у неї залишилось…
Ірина Поліщук
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
