Як таке можливо – український воїн розповів у книзі, яка нещодавно вийшла.
«Я не був готовий здатися», – так пояснив своє рішення Олександр Іванцов на позивний Схід. Український воїн – єдиний захисник «Азовсталі», який відмовився виходити в полон, здолав 200 км окупованої москалями території, вижив, дістався до своїх і знову повернувся на фронт, - інформують у газеті «Твій вибір».
Звідки коріння нескореності
Олександр Іванцов родом із Луганська. І хоча місто згодом опинилося під російською окупацією, та саме воно заклало хлопцеві те, що неможливо знищити, – любов до України.
Олександрові було всього 20-ть, коли росія у 2014-му почала зазіхати на український Донбас. Щоб не допустити окупації, хлопець брав активну участь у проукраїнських мітингах.
У 2015 році, після болючої загибелі двох його друзів, які долучилися до боротьби, 21-річний луганчанин Олександр Іванцов прийняв доленосне рішення: став до лав легендарного полку «Азов».
Він пройшов двотижневий курс молодого бійця – і відтоді його життя було присвячене захисту України на Сході, в рамках АТО та ООС.
На початку 2020 року Схід вирішив піти у запас і спробувати себе у цивільному житті. Його військовий досвід став у пригоді – він працював охоронцем від сомалійських піратів на цивільному судні в Аденській затоці, за тисячі кілометрів від дому. Але тоді ще не знав, що найголовніша битва його життя вже стоїть на порозі.
24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабну агресію проти України, Олександр був у відкритому морі. Лише 26 лютого, отримавши доступ до інтернету, він побачив текстові повідомлення, які обірвали його спокій. Юнак розірвав високооплачуваний контракт і терміново повернувся в Україну. «Азов» – ось куди лежав шлях воїна…
Вже 14 березня 2022 року він знову був у строю. А 25 березня на Олександра чекала місія, про яку він знав, – це квиток в один кінець. У рамках надсекретної спецоперації ГУР МО Олександр у складі десантної групи полетів на гелікоптері Мі-8 до оточеного Маріуполя. Мета – доставити життєво необхідні боєприпаси та медикаменти захисникам «Азовсталі».
«Перед операцією нам сказали: ви летите в Маріуполь, і вас доставлять найкращі пілоти країни... Коли ми злетіли, я зрозумів, що це справді найкращі пілоти», – описував потім Олександр професіоналізм українських пілотів, які просто дивом уникали російських зенітних батарей.
Схід прилетів у цивільних штанях і куртці, але з бронежилетом, каскою та автоматом. Він усвідомлював ризики, втім не вагався: «Я б ніколи не пробачив собі, якби лишався за кордоном у той час, коли мої друзі героїчно захищали свою країну».
Потрапивши до Маріуполя, Олександр одразу опинився у вирі жорстоких боїв за місто.
Під час виконання одного із завдань воїн потрапив у засідку. Куля рикошетом зачепила пальці його руки: «Вся рукавичка була в крові. Я подумав, пальці відірвало...» Але поранення виявилося не смертельним. Схід продовжив боротьбу з російськими окупантами. Але після просто відчайдушного опору Маріуполь опинився у повному оточенні ворога.
Командир підрозділу, в якому воював Схід, сказав: мовляв, утрати великі, повне оточення, єдиний вихід – здатися в полон. Та Олександр не міг прийняти цього рішення.
«Я пропонував розділятися по дві-три людини і невеликими групами пробувати виходити. Вони цього не захотіли робити. Вирішили здатися у полон, бо краще життя, ніж смерть. Але один хлопець, звичайний строковик, погодився йти зі мною», – згадував потім Схід.
Три доби, під покровом ночі, Олександр із побратимом рухалися територією, яку повністю контролював ворог. Кожен крок супроводжувався дзенькотом розбитого скла та хрускотом заліза. Одного разу росіяни почули рух. Один із окупантів крикнув: «Стой, кто идет?» «Я відповів: «Свои, россия». Той каже: «Ждите, сейчас подойдем, разберемся». Тоді я перевів зброю на режим автоматичної стрільби. Як тільки помітив силует – розрядив у нього магазин», – розповів Схід. Завдяки такій холоднокровності Іванцова і залізній витримці побратима обоє воїнів таки дісталися до своїх – на завод «Азовсталь».
«Коли мене побачив командир частини № 3057 Денис Шлега, потиснув руку, подякував за те, що «вивів строковика». Я відповів, що не виводив його, а ми вдвох вийшли як команда», – провадить далі воїн.
Втім до середини травня 2022 року ситуація і на «Азовсталі» стала вже безнадійною. Тож від верховного командування надійшов наказ – зберегти життя військових і виходити із заводу.
Тиждень сидів у підземному тунелі
Більшість захисників почала евакуацію до полону. Але молодший сержант Іванцов мав інший план: «Коли я погоджувався на місію летіти до Маріуполя, то розумів: найімовірніше, помру... Я був готовий померти в бою. Але я не був готовий здатися в полон».
Отримавши дозвіл командира виходити з оточення самостійно, Схід попросив викреслити своє прізвище зі списків полонених і віднести до безвісти зниклих.
Для того, щоб пересидіти перші дні, Олександр облаштував собі сховище – підземний тунель заввишки 1,2 – 1,3 метра.
Тиждень він провів у повній темряві й тиші. Сам. Із собою мав консерви, трохи води. Дезінфектор для рук підпалював і так грівся й отримував бодай трохи світла. А ще воїн «грав у шахи із самим собою»: уявляв, що буде говорити, коли його схоплять росіяни і будуть допитувати слідчі фсб. Відшліфовув у пам?яті кожну деталь своєї майбутньої легенди, щоб вона була максимально правдоподібною.
Але на сьомий день їжа й вода закінчилися. «Я почувався дуже погано. Був зневоднений. Думки почали плутатися. Тому зрозумів: мушу йти, бо ще три дні я там не виживу», – розповів Схід.
Свобода, довжиною 200 км
Уночі сьомого дня Схід перевдягнувся у цивільний одяг. Зброю сховав, щоб не видати, що військовий. За шість годин тунелями зруйнованого заводу вибрався в середмістя Маріуполя.
«Все місто лежало в руїнах, – згадував потім Олександр. – Усюди – загиблі люди. Шматки тіл розтягували собаки. Я розумів, що тепер не можу довіряти нікому – навіть колишнім знайомим».
Щоб нікому не потрапити на очі, Схід рухався лише вночі. Орієнтувався з допомогою годинника, якого побратим подарував перед полоном. Щоб дістатися до своїх, Олександр за 18 днів пішки здолав майже 200 км.
Ноги бійця були стерті до крові. Спина й коліна боліли так, що ледве ними ворушив. За цей час боєць схуднув на 11 кг. Від зневоднення врятувала жінка, яка дала води з колодязя і не здала московитам. Але головне, що помогло бійцеві, – власний дух. «У мене були сталеві нерви, ніяких емоцій, ніяких думок, – пояснив він лаконічно. – Тільки цілеспрямованість і холодний розрахунок».
Коли Схід таки дістався українських позицій, побратими були приголомшені. Щоб переконатися у правдивості історії, попросили пройти перевірку. Бо раптом боєць – подвійний агент, якого спеціально підіслали росіяни…
У 31 рік – Герой України
Коли Схід пройшов реабілітацію, знову повернувся до війська. Він продовжив службу у лавах 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ.
Його вражаюча історія порятунку стала основою художньо-документального фільму «Ми були рекрутами», який вийшов 2024 року.
У червні 2025-го молодший сержант Олександр Іванцов отримав найвищу державну відзнаку – звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
А в листопаді 2025-го він представив усі ці спогади у книзі «Флешбек: Маріуполь». Бо його історія варта не просто книги. Її повинні вивчати в українських підручниках. І на таких прикладах героїзму мають виховуватися покоління українців!
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
