Люди

Усе почалося з любові

Усе почалося з любові

Через неї Євген Хотимчук став журналістом і письменником. Кожен, хто прочитав бодай одну книгу Євгена Хотимчука, підтвердить – це справді народний письменник.

У вісім років лишившись без батька, він – бідове сільське дитя – як міг, так викарабкувався у цьому житті. Замахнувся на навчання в університеті – і хай з третьої спроби, але таки вступив у Львові на факультет журналістики, - йдеться у газеті «Твій вибір».

Та тим і захоплює творчість Євгена Хотимчука, що в ній – уся правда життя, а всі герої – знайомі, сусіди і навіть родичі.

Третього лютого виповнюються 50 років, відколи Євген Якович розпочав свою творчу діяльність. І спеціально для наших читачів він розкаже, як Женько Фанасьчин (так називали Євгена Хотимчука у рідній Рудці-Козинській) став заслуженим журналістом України, шеф-редактором найтиражнішої на Волині газети і письменником, відомим в усіх куточках України.

Євгене Яковичу, насправді перші ваші проби пера були не 1975-го, а значно раніше. Тоді ви, 14-річний школяр, закохалися і надумали завоювати серце дівчини, написавши замітку у районній газеті. Чи уявляли тоді, що станете колись заслуженим журналістом України, автором 15 книг?

– Чесно кажучи, я про таке навіть мріяти не смів! Бо все життя себе недооцінював, вважав не достатньо здібним, не достатньо розумним. Навіть зараз часом скептично ставлюся до свого таланту. Щоб оцінити свої ранні твори, спеціально перечитую їх. І не раз дивуюся сам собі: невже-то я так написав!

Але справді: саме перша любов дала мені поштовх до творчості. Ніна Євчук, у яку закохався до нестями, дуже гарно співала. А мені хотілося довести, що я гідний її, а для того – показати свій хист у журналістиці. До речі, пару років тому ми зустрічалися з Ніною. Зробили спільне фото на пам’ять (показує знімок, який стоїть у рамочці на робочому столі, авт.) Я подарував їй свої книги. І Ніна, прочитавши, захоплено сказала: «Який ти талановитий!»

Сьогодні ви чи не найуспішніший на Волині журналіст і письменник. Але мало хто знає ціну цього успіху. Часто були моменти, коли від відчаю просто руки опускалися?

– Все в житті мені давалося нелегко. Ми ж із братом Володею з восьми років росли без батька. Помагали мамі, як могли, як уміли. Не завжди мали час учитися. І коли я замахнувся на навчання в університеті, то перший рік провалив іспити, другий – провалив. А на третій рік днював і ночував над підручниками. Надолужував те, чого недовчив у школі: українську мову і літературу, історію та німецьку. Крім того, працював у районній газеті, сільській бібліотеці. І врешті таки зміг вступити у Львові на факультет журналістики.

Колись ви розказували, що місцеві акули пера скептично ставилися до журналіста-початківця...

– Бувало таке. І не раз. Досі пам’ятаю слова журналіста з рожищенської районки , куди прийшов зразу після школи: «Ти безталанний. Не вийде з тебе журналіста. І не займай тут чужого місця». Боляче було. Але після того я так затявся, що не просто вивчився на журналіста, а ще студентом успішно пройшов практику у найтиражнішій тоді обласній газеті «Радянська Волинь». Більше того – мене прийняли туди на роботу, як мовиться, зі студентської лави. Темпи роботи були такі, що не мав коли й голови підняти. Бо газета ж виходила п’ять разів на тиждень. Але саме завдяки тим відрядженням я не лише писав статті про досягнення колгоспів, а й збирав цікаві історії про життя людей.

Які з них на все життя запали в душу?

– От досі пам’ятаю долю Секлети Ткачук із села Топилище, колись Іваничівського району Волині. Вона була Героєм Соціалістичної праці, доярка із 40-річним досвідом. А в житті – мила, скромна жіночка, яка пережила велику особисту драму: в юності розійшлася з хлопцем, усе життя його кохала, і аж на схилі літ вони стали жити разом. Або от доля колгоспниці1-передовички із села Воля-Любитівська. Вона розказала, як за телятками доглядає, як виходжує їх, коли хворіють. А коли інтерв’ю скінчилося, подивилася крізь мене зажурливим поглядом і розплакалася: «Він так бив мене крепко… Так бив…» Я до жінки: «Що сталося?» І вона розказала, як удома з неї знущається чоловік, як пиячить і б?є. І їй подібних доль було дуже багато. Писати про них у газеті мені ніхто б не дозволив. Тому ці життєві драми я поклав в основу першої своєї книги – «Батькова хата», яка вийшла 1988 року.

Цікаво, як зреагували на це люди, які раніше казали вам: «Ти безталанний»?

– Серед творчих особистостей завжди є конкуренція. Тільки хтось від неї прагне ставати ще кращим, а хтось вибирає варіант принизити іншого. Тому одні люди, прочитавши «Батькову хату», казали: «Та ти непогано пишеш». Інші – мовчали чи кривилися. А був колега (думаю, він себе впізнає), який підколов: «Пушкін і Лермонтов у твоєму віці (мені було тоді 37 років, ред.) встигли і знаменитими стати, і на дуелі загинути, а ти тільки писати почав».

Як ви на таке реагуєте?

– Я людина не мстива. Але маю впертий характер. І щоразу, коли мені кажуть якісь неприємні речі, то у відповідь роблю все, аби довести: я таки чогось вартий.

І 15 книг за 37 років яскравий тому доказ. До речі, яка з тих вам найдорожча, а яка далася найважче?

– Для мене книги – як діти. Кожна з них вистраждана, дорога. Найтяжче, мабуть, дався «Суд». Бо то був перший мій роман, дуже драматичний. Я писав місяць і чотири дні. Хоча найбільш близька, думаю, – «Рідна мати моя». Її я потім доповнив і в серпні 2023-го видав під назвою «Доля матері».

Це та, де ви помістили портрет своєї мами?

– Так.

З нею, я чула, пов’язана дуже цікава історія?

– Так, жіночка з Луганщини прочитала цю книгу і взяла її з собою, коли виїжджала за кордон. Якраз тоді всіх пасажирів дуже перевіряли, багатьох назад розвертали. Жіночка почала молитися, дивилася на портрет моєї мами й у неї просила заступництва. А потім, коли успішно перетнула кордон, подзвонила в редакцію, дуже дякувала і розказала цю історію…

Як думаєте: це був збіг обставин чи ваша мама з небес дійсно тоді допомогла?

– Я не можу сказати точно. Але моя мама справді була дуже набожною. До церкви ходила, постів дотримувалася. Коли ми з братом виросли і я став журналістом, а Володя – головним інженером у колгоспі, то мама не раз казала: «Я вам у Господа вимолила щасливу долю». Тому я все життя їй за це вдячний.

У ваших творах загалом любов завжди присутня: і між батьками та дітьми, і між чоловіком та жінкою, і просто між людьми.

– Бо без любові неможливо писати! Кажуть, любов – то Бог. Це те, заради чого ми живемо на землі. Якби не моє оте перше кохання, не знаю, як би взагалі життя повернулося. Людям завжди хочеться емоцій – справжніх, щирих. І я їх їм даю. Проживаю зі своїми героями їхні болі і радощі. Плачу разом із ними і сміюся. Через те в мене й серце болить, коли пишу книгу.

А якою має бути обстановка під час такого емоційного творчого процесу?

– Люблю творити в тиші. Колись навіть годинника ховав, щоб не заважав своїм цоканням. Люблю писати, дивлячись у вікно. Так уяві легше малювати світ моїх героїв. Люблю – по-старинці – писати від руки, а не набирати тексти на комп’ютері. І щоб обов’язково заряд писав тоненький. Колись, як іще використовував чорнильну ручку, любив казати: «У мене думка – на кінці пера».

А ще особливістю вашої творчості є постійні зустрічі з читачами.

– Так, бо я дуже люблю людей. Торік об’їздив Волинь і Рівненщину. Був у Голобах, Ковелі, Камені-Каширському, Любешеві, Маневичах, Демидівці і Княгинині – усюди люди приходили, розпитували і про творчість, і про життя. На одній із зустрічей у бібліотеці читачка сказала: «Ми в цьому залі розмовляли з багатьма творчими людьми. Але знаєте, саме ви – народний письменник». І почути це – то таке щастя!..

І щоб іще більше розкрити особистість народного письменника, насамкінець поставлю вам бліц-питання.

Найбільше ваше досягнення це…

– …четверо синів.

Що вважаєте своїм недоліком?

– Розсіяність.

Найбільше ваше розчарування?

– Не написав жодної п?єси.

Найкращий для вас відпочинок це…

– …дача в Боремлі, на Рівненщині.

Ваше життєве правило?

– Бути чесним із собою та людьми.

Три складові для щастя?

– Діти, робота і творчість.

Книгу про що мрієте написати?

– Про УПА і свою землячку на псевдо Стріла, яка підірвала себе, щоб не здатися радянським окупантам.

Дякую за відверту розмову. І з творчим Вас ювілеєм!

Спілкувалася Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: мистецтво, культура
В тему