Із чим ваші діти чи внуки пішли на свято Першого дзвоника? Дайте, вгадаю. З квітами? Донатами для ЗСУ? Цукерками для вчительки?
А як вам ідея прийти до школи з хлібом? А для того – самим його спекти. А перед тим – намолоти жорнами борошна. А для цього – самим зібрати пшеницю. А ще раніше – самим її засіяти, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Скажете, забагато мороки? Безперечно! Але яке це для дітей задоволення – взяти до рук шматок хлібини, заради якої вони працювали аж 12 місяців!
Щоб діти бачили ще щось, окрім мобілки
– Ідеєю показати дітям, звідки береться хліб, я загорілася, коли подібне побачила в Німеччині, – розповідає Аліса Смирна із закарпатського села Дубриничів. – Там четвертокласники засівали восени зерно, влітку його збирали, а з початком нового навчального року передавали мішок зерна вже новим четвертокласникам, аби ті теж училися працювати на землі.
Але від ідеї до її втілення Алісі Смирній треба було й самій добряче попрацювати. Адже вона не директорка школи чи фермерка, а господарка велосадиби в Дубриничах і просто любить робити щось цікаве в рідному селі.
– Оскільки я ще студенткою поїхала в рамках обміну досвідом навчатися до Австрії і там за п’ять років познайомилася з чудовими людьми, то саме в них попросила фінансової підтримки на реалізацію свого задуму, – продовжує пані Аліса. – Тридцять соток землі в користування надала нам місцева жінка. З роботою в полі і сільгосптехнікою допоміг тутешній фермер. На гроші меценатів ми закупили насіннєвий матеріал, взяли в оренду землю й техніку. Долучитися до втілення ідеї зголосилося десятеро дітей віком від семи до 15 років. І таким чином запрацював наш проєкт «Від зерна до хліба».
Жнива перетворилися на фотосесію
Оскільки нині в сільському господарстві все механізоване, то учасники проєкту вирішили відновити технологію наших предків – засівати зерно вручну. І дітям це дуже «зайшло». Потім вони з інтересом спостерігали, як їхнє зерно проростало, як формувалися й наливалися колоски. А на початку липня комбайнер Вітя зателефонував і каже: цьогоріч усе достигає швидше, тому пшеницю вже пора збирати.
– Коли комбайн пішов збирати врожай і посипалося перше зерно, я не змогла стримати сліз, – згадує пані Аліса. – А в якийсь момент у мене вистрелила в голові ще одна ідея. Тож я перепинила комбайн і сказала: «Стоп! Далі ми самі».
Після цього ініціаторка кинула клич на обжинки. Всі охочі вдягнулися у старовинні костюми, взяли в руки серпи – і давай вручну зрізати колоски, в’язати їх у снопи, все це дійство знімкувати (бо хто відмовиться від таких розкішних фотографій?). І таким чином із легкої руки пані Аліси важка робота, якою була вона в наших предків, перетворилася на колоритну фотосесію.
– Всі ті снопики, що ми тоді нав’язали, нині сушаться, аби ближче до Різдва перетворитися на дідухів, продатися і стати донатами на ЗСУ. А те зерно, яке зібрав комбайн, ми з дітьми та їхніми батьками розділили на дві частини. Одну висипали у два дерев’яні корита – тепер це зерно використовуємо для терапії, заспокоєння, розвитку дрібної моторики пальців. А другу частину зерна висипали, щоби воно «відпочило», підсохнуло і врешті стало борошном.
Жорна і зв’язок поколінь
Ще одна «фішка» проєкту – зібране зерно діти мололи старовинними жорнами. Їх пані Аліса зберігає у своїй етносадибі.
– Спочатку я думала показати дітям, наскільки важко давалося нашим предкам перемелювання борошна. А в якийсь момент з’явилася ідея показувати школярам жорна як – символ голодомору. Адже моя бабуся Ольга, якій нині 94 роки, пережила голод на Хмельниччині саме завдяки тому, що її сім’я сховала жорна, всупереч заборонам перемелювала на них зерно і так отримувала борошно та хліб, – пояснює пані Аліса. – До речі, моя 13-річна дочка була шокована, коли почула цю історію. Бо одне діло, коли ти читаєш про голодомор із книжок, а зовсім інше – коли торкаєшся жорен, що врятували життя твоїй прабабусі, і ця прабабуся ось тут, поруч.
Але й на цьому ідеї пані Аліси не вичерпалися. І коли борошно було змелене, вона подумала: чому б із нього не спекти всім дружно хлібину й не принести її на свято Першого дзвоника? Це ж як класно буде!
– Коли я запитала в дітей, чи їли вони хліб увесь той час, скільки наше поле оброблялося, засівалося, колосилося й жалося, діти відповіли: «Тищу разів їли!» – «То тепер уявіть, – кажу, – скільки сил та часу хтось мусив затратити, щоб ви не були голодними. Цінуйте це…»
До речі, зібраний урожай піде не лише на випічку. Гроші з продажу зерна будуть спрямовані на підтримку наших військових. І це ще більше розчулює.
Оксана Бубенщикова
Фото із ФБ-сторінки Аліси Смирної
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
