Катували тільки за те, що мав на руці тату «Бог зі мною»
Дніпрорудне – шахтарське містечко в Запорізькій області з населенням у 25 000 людей. З’явилося воно пів століття тому, коли в тутешній місцевості почали видобувати руду і для копалень потрібні були сильні чоловічі руки.
Здавалось би: чому не запросити на цю роботу місцевих жителів із Запоріжжя? Але Радянський Союз робив усе, аби переселяти українців із їхньої рідної землі у північні та далекосхідні регіони РСФСР, а сюди, до України, звозив росіян. Це робилося для того, щоб знищити нашу національну самоідентичність і з часом заявити: якщо тут усі розмовляють російською, слухають і читають російське, ходять до російських церков – значить тут росія.
Так воно і вийшло. Спершу в Криму та на Донбасі. А потім – і на півдні України…
Марили «руськім міром» і не здогадувалися, наскільки він страшний
У Дніпрорудному з часу заснування міста було 80% етнічних росіян, яких сюди завезла радянська влада. То і після здобуття Україною незалежності люди, маючи українські паспорти, проводили відпустку в росії, щодня труїли свої мізки пропагандою росЗМІ та голосували за проросійських політиків: Партію регіонів, Опоблок, мураєва та інших кремлівських прихвоснів. А таких, як подружжя Ніни і Степана Мельників, називали бандерівцями. Адже Ніна зі Степаном були патріотами України, підтримували Майдан, голосували за Порошенка і були переконані, що Віра, Мова, Армія – це те, на чому тримається кожна нація і чим має пишатися кожен українець.
Коли Дніпрорудне захопили російські терористи, Ніна зі Степаном чинили окупантам «німий спротив». Не йшли на жоден контакт із росіянами, ігнорували вимогу самозванців оформляти нові документи на ведення підприємницької діяльності. А син, Микола Мельник, був серед тих, хто став живим щитом на блокпосту при в’їзді до міста і без жодної зброї змусив російських окупантів розвернути свої танки та поїхати геть із Дніпрорудного.
Проте росіяни лише в перші дні повномасштабної агресії гралися в демократію і чекали, що їх будуть зустрічати з хлібом-сіллю. А коли побачили відчайдушний спротив українців, то почали діяти за традиційним для них принципом: убивай і владарюй.
– Коли наш міський голова відмовився перейти на бік орків, його пов’язали, запхали до машини і повезли в невідомому напрямку. Один раз завезли в міську раду: мабуть, щоб підписав якісь документи. І де зараз наш мер і його сім’я – не відомо, – розповідають Мельники.
Не церемоняться окупанти і з бізнесом. Якщо підприємець відмовляється ділитися грішми чи майном, до нього додому приїжджають орки з автоматами, б’ють, катують, морально принижують і все одно забирають усе, що планували, чи навіть більше.
– У мене на ринку своє ательє. То я щодня бачила, як вони йдуть поміж прилавками і беруть усе, що хочуть. Добре, якщо заплатять рублями. А ті, які з «л/днр», то ті ні за що й не платили, – розповідає Ніна Мельник. – Кадирівці теж поводилися нахабно. Завалює в магазин, заходить за прилавок: «Кульок мені!» – і гребе з поличок усе, що хоче. А люди стоять у черзі і бояться навіть пікнути. Бо хто посміє – отримає прикладом по зубах.
– Мій знайомий працював у Нацполіції. 24 лютого їм із обласного управління надійшла команда здати зброю і саморозпуститися, – долучається до розмови 33-річний Микола Мельник. – Але ж і в окупації хтось має стежити за правопорядком, вести документацію, організовувати роботу з місцевим населенням. Моєму знайомому окупанти запропонували піти на співпрацю. Він відмовився. Тоді йому сказали: хочеш, щоб жінка з дітьми лишилися живими – виконуй наказ. Куди було йому діватися?
«А зараз ми будемо тебе каструвати!»
Подібне свавілля відбувалося всюди. А його жертвою міг стати кожен.
– Мене, коли їхав у своєму авто, серед білого дня зупинили на російському блокпосту, – продовжує Микола. – Наказали вийти і роздягнутися. Побачили на лівій руці тату – німецькою мовою фразу «Бог зі мною». Запитали, що там написано. Я відповів. Один із орків сказав: «Таку фразу писали нацисти». І мене зразу почали бити, вимагали зізнатися, що я нацик. Роздягнули догола. Стали приводити жінок, яких зупиняли на блокпосту, і наказували дивитися на мене. Далі сказали, що зараз будуть каструвати. Один із орків увімкнув у своєму мобільному відео, як росіяни каструють і ріжуть на шматки полонених бійців ЗСУ. Цей виблюдок увімкнув і тикає мені: от, мовляв, що зараз зі мною зроблять. Другий із орків підходить, б’є мене прикладом: «Ти чого витріщився!» Я перестаю дивитися, підходить перший, б’є прикладом: «Ану дивитися!» І так по черзі: один б’є і регоче, другий б’є і рже. Потім вони наказали мені знищити тату. Для цього я мав терти рукою об бетонну підлогу доти, доки не здеру шкіру. І я тер: по живому, до крові. А орки дивилися на це все і насолоджувалися: від того, що знущаються з людей, від того, що всесильні і ніхто їм нічого не може зробити.
У ті миті, зізнається Микола, із жахом думав, що ось зараз кацапи візьмуть ножа і зроблять із ним те саме, що з полоненими військовими ЗСУ. Або приставлять автомат, натиснуть на курок і… Не раз і не два Микола думав: ось і кінець. А коли його, роздягнутого, прикували наручниками й лишили в якомусь металевому гаражі, чоловік став промовляти «Отче наш» і благати в Бога порятунку. Просив не так за себе, як за рідних. Адже вдома на нього чекали дружина і двійко маленьких дітей.
– А я тим часом місця собі не знаходила, – розповідає дружина Наталія. – Спочатку мої дзвінки хтось настирливо скидав (Коля цього не міг зробити, бо в нас із ним була така домовленість). Потім мобільний чоловіка взагалі опинився поза зоною досяжності. Я відчувала: відбувається щось нехороше. Але куди бігти? Кому дзвонити? Кожна хвилина невідомості тоді здавалася вічністю.
Проте молитви чоловіка, мабуть, були дуже щирими. Бо за якийсь час до гаража, де сидів прикутий наручниками Микола, зайшли військові. Наказали вдягатися. Закинули в кабіну КаМАЗу. Микола подумав: везуть на розстріл. Але насправді його доставили на той блокпост, де затримали. Наказали розписатися в документі про давання показів (там Микола встиг прочитати, що його звинуватили у причетності до націоналізму). Зразу ж на блокпосту з’явилося Миколине авто. Чоловік мав підтвердити, що все його майно на місці (хоча насправді росіяни вкрали чималу суму грошей). Та Миколі було байдуже до майна. Щойно окупанти сказали: «В тебе є хвилина, щоб звідси зникнути», чоловік ударив по газах і помчав так швидко, як міг.
– Коли Коля переступив поріг нашої квартири, на ньому лиця не було, – згадує дружина. – Все тіло в побоях. Рука, на якій було тату, в крові. Він кількома словами сказав, де був, і розридався. Вперше в житті. Як дитина. А коли завдяки сльозам звільнився від того шоку, який пережив, то зізнався: «Наташ’, мені страшно. Так страшно, що ти не уявляєш…»
І подібні звірства – із затриманнями, приниженням, погрозами й катуваннями – була всюди: на підприємствах, в організаціях та закладах. Директори шкіл, завучі, вчителі – всіх їх під дулами автоматів змушували йти на співпрацю з російськими терористами. Кожен, хто мав можливість, рятувалися, виїжджаючи на підконтрольні Україні території. З початку навчального року з чотирьох шкіл Дніпрорудного відкрилася одна. Але батьки й туди не хочуть вести дітей. Тож їм росіяни пригрозили: не буде у школі учнів – тата з мамою позбавлять батьківських прав, а дитину відберуть. Замість учителів у школі – особи не те що без педагогічної, навіть без вищої освіти.
– У селі, яке поруч із нашим містом, директором школи окупанти призначили водія. Бо ніхто більше не погодився, – розповідає Наталія. – А в комунальній сфері взагалі повний хаос. Люди сидять без світла, газу, води. Хто може, переїжджає в села, на дачі. Бо там є або дрова, або газ у балонах. А в кого немає такої можливості, готує їжу під під’їздами багатоповерхівок на мангалі чи розводить вогнище просто на землі. Добре, що річка та лісопосадка на околиці міста.
Ціни на окупованих територіях – космос. І подорожчання на підконтрольних Україні територіях не йде в жодне порівняння.
– Кіло м’яса у Дніпрорудному – 400 гривень. Пляшка олії – майже 100. Бувало таке, що за буханку хліба в магазинах правили по 90 гривень, – продовжує Наталія. – Таке подорожчання підприємці спочатку пояснювали тим, що продукти везуть через територію з активними бойовими діями і за такий ризик беруть додаткову оплату. Коли ж ми опинилися в глибокій окупації і товар почав завозитися з анексованого Криму, ціни все одно не впали. Бо весь маршрут із Криму до Дніпрорудного – це російські блокпости. Орки зупиняють, оглядають машину й вимагають: хто продукти, хто гроші. В результаті підприємець затоварився за власні гроші, а в магазин довіз лише половину купленого. Різницю він, відповідно, закладає в ціну товару, який лишився.
Слухаючи це все, думаєш – як же людям виживати за таких умов? А от про це ми розповімо в наступному номері газети.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
