Як виживають українці під дулами російських автоматів
Шокуючі спогади тих, кому вдалося вирватися з окупації
Сім’я Мельників іще 2022-го евакуювалася з Дніпрорудного, що в Запорізькій області. Жити в окупації, кажуть Ніна, Степан, їхній син Микола та невістка Наталія, – це справжнє пекло…
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
«Вот бандеровка!»
– Спочатку люди харчувалися тим, що мали про запас. А коли продукти закінчилися, то орки, щоб уникнути голодних бунтів, почали привозити гуманітарну допомогу, – розповідає глава сімейства, Степан Мельник. – Зрозуміло, що люди хлинули брати. Не раз було, що сварилися, навіть билися, стоячи в черзі. Але наша сім’я принципово не ходила туди. Бо не дозволяла гідність брати подачки від терористів, у яких руки по лікоть (якщо не по плечі) в крові.
Мама Степана Мельника (волинянка, яка 45 років живе в Дніпрорудному) одного дня сиділа під будинком на лавочці. Повз неї проходили знайомі пенсіонерки. Кажуть: «Ти чьо сідіш? Там гуманітарку раздают!» Жінка на те спокійно: «Та нащо вона мені?» А у відповідь почула: «Вот бандеровка!»
– У нас частина населення, яка мала родичів в рф, завжди була за росію. А під час окупації ще більше народу «перевзулося». Як оті мамині «подруги», – зізнається Степан Мельник. – Їм москва тицьнула подачку у вигляді десяти тисяч рублів – і вже вони іншу пісню заспівали: мовляв, Україна їх кинула, а коли й не кидала, то давала по дві тисячі пенсії. Хоча якщо перевести гривні на рублі, то розмір пенсій той же, а з урахуванням нинішніх цін – то й нижчий.
Ще більше в цій ситуації дивує інше: як могли ці пенсіонерки і їм подібні так легко пробачити росіянам катування, приниження, вбивства? Як не огидно їм було йти з поклоном до окупантів і гризтися між собою, як собаки, за пакунок із крупою? І це на фоні тотальних затримань цивільних людей, повного безправ’я, принижень, катувань усіх, хто не хотів прогинатися під окупантом.
Уночі місто наче вимирає
– Після 18 години жителям нашого міста заборонено виходити на вулицю. Хто порушить – того зразу забирають «на яму» (це щось по типу тюремних камер, тільки їх росіяни облаштовують у підвалах, гаражах, закинутих будівлях міста), – розповідає Наталія Мельник. – Так-от в одного чоловіка, який має інвалідність і сам виховує дитину з інвалідністю, сталася біда: в маленького сина почалися судоми. В подібних випадках батько викликав «швидку», малого забирали до лікарні, відкапували – і йому ставало легше. Коли ж прийшли окупанти і в дитини почалися судоми, «швидка» не приїхала, бо комендантська година. Батько притулив малого до грудей і побіг до лікарні з дитиною на руках. Чоловіка перестріли. Наставили зброю. Він став благати, щоб його не вбивали і не затримували, бо син може померти. То окупанти кудись подзвонили, доклали про ситуацію, під дулами автоматів супроводжували чоловіка до лікарні, чекали, поки малого відкрапають, так само під конвоєм привели батька із сином додому і в кінці попередили: ще раз побачать на вулиці в комендантську годину – будуть стріляти. А на запитання чоловіка, як же йому надалі рятувати дитину, окупанти заявили: «То виїжджай звідси». Уявляєте: людина має все покинути і їхати з хворою дитиною в невідомість, бо так закомандували «нові господарі».
– Вночі наше місто ніби вимирає: жодної живої душі на вулиці, – долучається до розмови Ніна Мельник. – Якщо серед цієї моторошної тиші ми чуємо гул автомобіля, зазираємо крізь фіранки вікон, куди й кого повезли. Адже через «яму» орків пройшло дуже багато наших людей. Усіх їх били. Багато кого покалічили. Люди бачили, як із однієї з таких ям виносили закатовану до смерті жінку.
– Коли до твого під’їзду навіть удень під’їжджає «воронок» окупантів, усе – серце в п’ятках! Ти стоїш, як натягнута струна, і чекаєш: ось-ось постукають. А що далі? Обшук, допит, яма? – зізнається Наталія.
Людям безперестанку промивають мізки
Люди в Дніпрорудному живуть у тотальному страху – як при Сталіні. Повсюди – фото окупантів: колишніх і нинішніх. Спочатку на плакатах москалі зображали Катерину ІІ і Кутузова, писали, нібито Запоріжжя – «ісконно русская зємля», бо, мовляв, область перебувала у складі Таврійської губернії. На 9 травня все Дніпрорудне окупанти завішали біл-бордами про «велику перемогу СРСР над нацизмом». Із цієї нагоди людей вигнали на демонстрацію і всунули в руки червоні прапорці. А потім на місці Катерини ІІ, Сталіна і Леніна пропагандисти повісила путіна з написом про «єдіний народ».
Щоб калічити психіку українців і ламати їхню самоідентичність, в Дніпрорудному по три рази на день із усіх гучномовців верещить гімн росії. Де тільки можна, окупанти понатикували своїх аквафрешів (прапорів кольору зубної пасти). Щодня містян перестрівають на вулицях і сунуть агітаційні листівки про «щасливе життя в обіймах росії».
– Троє хлопців віком 13 – 15 років пішли на відчайдушний крок: зняли російський прапор і причепили український. Хтось із місцевих доніс на пацанів. Їх затримали. Тижнів два тримали на ямі. А потім іще два тижні окупанти змушували малолітніх дітей роздавати проросійські агітки. Хлопці роздають, а позаду них фсбешник у цивільному: дивиться, як перехожі реагують на російську пропаганду: хто відмовляється чи критикує – новий кандидат на яму, – розповідає Наталія.
Оскільки в окупованих областях немає жодного зв’язку з Україною, а російські пропагандони щодня брешуть із телевізора, нібито «рятують жителів юговостока від навиків», то багато людей справді заражаються московською бацилою. Але навіть вони не спішили йти на референдум 2022-го. А щоб їх під прицілом автомата не змусили поставити галочку за приєднання до рф, то люди просто повиїжджали з міста. І багато хто – на тривалий час.
13 днів долали кілька десятків кілометрів
– Ми теж не стали чекати референдуму. Не хотіли, щоб під дулами автоматів у нас забрали українські паспорти і всунули отой шматок гидоти під назвою «паспорт рф», – кажуть у сім’ї Мельників.
Ніна зі Степаном та ще двома родичами виїхали з окупованої території всередині вересня 2022-го. І хоча пройшли блок-пости всього за декілька годин, та коли побачили синьо-жовтий стяг, коли почули українську мову, то плакали від щастя.
А от молодші з Мельників – Микола, Наталія та двоє дітей – отримали дозвіл на евакуацію лише через тиждень. І перетнути тих декілька десятків кілометрів вдалося аж за 13 днів.
– Не знаю, чому, але орки навмисно затягували пропуск українців. Вигадували сто і одну причину, щоб не пропустити людей. То розвертали, бо щось їм не подобалося в документах. То вимагали довідку. Але ніхто не знав, де її брати, як виписувати, кому платити, – розповідає Наталія. – Діти плачуть. Нормально їх не погодуєш. У туалет не вийдеш. Словом, дурдом…
Коли сім’я нарешті дісталася Запоріжжя, орки й тут не полишали українців у спокої. Місто під постійними обстрілами. За один ранок, скільки Мельники були в Запоріжжі, було 12 прильотів. А що відстань від окупантів до Запоріжжя дуже близька, то для бігу в укриття люди мають до десяти секунд. Звісно, що встигають не всі.
– Ми на все це подивилися. І я сказав: їдемо звідси подалі. І то вже, – підсумовує Михайло.
Так Мельники опинилися в Луцьку…
На Волині, звідки родом Степан Мельник, сім’я знайшла прихисток у родичів. Але душею вони там – у Дніпрорудному.
Коли повернуться в рідну домівку і чи застануть свій будинок – не знають. Бо окупанти вже самовільно займають чужі квартири і завозити туди свої сім’ї. А через трохи, дивись, почнуть, як на окупованих «л/днр», нахабно привласнювати майно тих українців, які не захотіли жити під дулами російських автоматів. Тож єдиний вихід із цієї ситуації – просто вигнати російську наволоч із українських земель. Бо інакше москва вчинить із окупованими українцями так, як за совєтів: або ти живеш у рабській покорі, хвалиш вождя, за копійки вкалуєш на владну верхівку і радієш, коли вхопиш у магазині шмат гнилої ковбаси, або тебе вишлють разом і сім’єю на землі вічної мерзлоти без права повертатися додому.
Все це українці вже проходили у ХХ столітті. Тільки нам ніхто не розповідав цієї правди. Навіть рідні батьки чи баба з дідом. Бо хто розповість – сам опиниться за ґратами як політичний злочинець.
До речі, на окупованих територіях України і зараз заборонено казати правду. Хто побував на ямі і вийшов із лап окупантів живим – боїться розповідати, де був і що з ним робили «визволителі». Бо інакше знову опиниться в чотирьох стінах катівні.
От вам і «русскій мір», за який усі 30 років незалежності голосувала більшість жителів Дніпрорудного…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
