Хлопці стали живим щитом і зупинили колону російських танків
Південні області чинили відчайдушний опір кацапам, але це не врятувало від окупації та жахів, що їх принесли із собою загарбники
Степан Мельник опинився в Запорізький області ще школярем. До Дніпрорудного з Волині він 15-річним переїхав разом із батьками. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Дорослих покликала сюди можливість нормально заробляти на шахті. Тож і Степан обрав собі професію гірника. Все життя працював, вийшов на пенсію і жив собі спокійно.
Дружина Ніна – уродженка Дніпрорудного. Тут навчалася. Тут вийшла заміж за Степана і народила двох синів. Тут вела свій невеличкий бізнес: мала швейну майстерню.
Проте хворі плани путіна і маніакальна жорстокість росіян перетворили на пекло життя мільйонів українців, зокрема – і сім’ї Мельників.
На власні очі бачили, як росіяни захоплюють Крим
– Що таке окупація, ми побачили ще 2014 року. Адже наш син служив тоді у Військово-морських силах України і брав безпосередню участь в опорі росіянам, – згадують Ніна і Степан. – На пропозицію здатися, перейти на бік російських загарбників і отримати взамін посаду й достойну зарплату наш син сказав категоричне «Ні». І він такий був не один. Хоча пішли на співпрацю з ворогом і капітан, й інші з керівного складу – поласилися на гроші та кар’єру. Правда, життя їх дуже скоро покарало. Бо зрадників ніде не поважають, а тим більше – в армії. Тож більшість тих, хто порушив присягу України, перевели з Криму на Північ та Далекий Схід і зараз кидають на бійню в Україну.
На щастя, тоді – 2014-го – подружжя Мельників урятувало свого старшого сина від російської загрози. Хоча, зізнаються Степан із Ніною, навіть подумати не могли, що через вісім років нога московського окупанта топтатиме землю у їхньому Дніпрорудному, а кацапи битимуть і катуватимуть молодшого із синів.
Люди думали: то не війна і все швидко закінчиться
– Про те, що в Україні відбуваються якісь підозрілі і тривожні речі, я зрозумів іще за декілька днів до повномасштабного вторгнення, – розповідає молодший із синів, 33-річний Микола. – Я не міг збагнути, навіщо з Херсонщини на Запоріжжя перекидається українська військова техніка, якщо в усіх ЗМІ вже відкрито говорилося: не сьогодні завтра росія може напасти і з Криму піти на захоплення південних областей України. А підозра про те, що Херсонщину свідомо здали росії, не покидає мене дотепер.
Навіть після попередження американської і британської розвідки про те, що в 20-х числах лютого можливий повномасштабний наступ рф, у Дніпрорудному чомусь не було сформовано загонів територіальної оборони, не було ніяких навчань чи бодай інструктажу про те, що робити на випадок атаки росіян. Що вже казати про видачу зброї, яка просто десь «розчинилася». Навіть 24 лютого, коли вторгнення росії вже було доконаним фактом, уся Нацполіція в місті отримала наказ… Ні, не чинити опору, не формувати добровольчі загони, не мінувати можливі шляхи просування ворога. Їм наказали одне – здати зброю.
– Але ми – прості жителі Дніпрорудного – не збиралися піднімати перед окупантами руки, – продовжує Микола. – Разом із товаришами (а в містечку в нас усього 25 тисяч населення, тож усі одне одного знають) стали робити коктейлі Молотова. Організували блок-пости на тих трьох дорогах, які ведуть до міста. Самі вирішили патрулювати вулиці, щоб вистежувати можливих диверсантів, ловити мародерів (а вони тоді добряче активізувалися).
Сьогодні всі ці заходи можуть здатися наївними, навіть смішними. Бо що таке коктейль Молотова проти важкої техніки? Але навіть такі засоби спротиву приносили результат.
– Коли вперше до Дніпрорудного підійшла колона російських танків, ми живим щитом стали на захист свого міста. І наша рішучість, наша готовність лягати під танки зупинили просування росіян. Вони розвернулися і поїхали. Нам здавалося це перемогою. І ми вірили: Дніпрорудне – це Україна, і так залишиться назавжди, – провадить Микола.
Думки про те, що «день-другий і все нормалізується», заспокоювали й Миколину дружину Наталію. Тож, доки чоловік чергував на блок-постах і патрулював містом, жінка лишалася вдома з маленькими дітьми.
– Бачачи, як старші люди скупляють у магазинах борошно, сіль, макарони, сірники, я лише усміхалася. Мовляв, нащо те все гребти, якщо ось-ось усе закінчиться, – згадує Наталія. – А в те, наскільки все страшно і серйозно, ми повірили, аж коли довкола Дніпрорудного почалися важкі бої, а в небі над містом почали літали ракети й артилерійські снаряди.
Людина для них – це шматок м’яса, з яким можна робити, що завгодно
День, коли шахтарське містечко перейшло під владу росіян, сім’я Мельників запам’ятає на все життя. Це було наприкінці березня.
– Ми з хлопцями тоді стояли на блок-посту. Під’їхала колона російських танків. Нам сказали: «Через 15 хвилин щоб тут нікого не було. Не послухаєте – з танків розфігачимо цей блок-пост разом із вами». Ми подивилися на свої коктейлі Молотова – і вирішили: гинути немає сенсу, бо наша смерть усе одно не зупинить росіян. І тому – пояснює Микола, – нам не лишалося нічого, як просто виконати наказ ворога.
Перший місяць в окупації був, мабуть, найважчим. Люди не розуміли, кого їм слухати і чого чекати. Магазини й аптеки позачинялися. Продуктів і ліків не було. Комунальна сфера не працювала.
– В нашій сім’ї, слава Богу, не було проблем із продуктами. То я варила величезні каструлі борщів та каш, розкладала по баночках, і ми розносили їжу тим бабусям і дідусям, які жили одиноко й ні від кого не мали помочі, – продовжує Наталія.
Люди боялися вийти на вулицю. Бо там ходили росіяни з автоматами. Часто – п’яні або обкурені. Тож від них можна було чекати, чого завгодно.
– Почувши слово українською мовою, росіяни скручували людину і везли на так звану яму. Це міг бути підвал, гараж, інше якесь моторошне місце, – згадує Степан Мельник. – Там із українцями проводили «виховну роботу»: били і тримали на ямі, доки не посходять синці, тиснули психологічно так, аби людина зрозуміла: вона для окупантів – ніхто, шматок м’яса і з нею вони можуть зробити будь-які, навіть найстрашніші речі.
– Бувало, старенькі, яким іще недавно сусіди приносили кусок хліба чи кружку супу, так хотіли вислужитися перед новою «владою», що доносили на своїх сусідів. Бо ті, мовляв, чи слухали українську музику, чи були за Україну, чи не схвалювали окупації. І через 10 – 15 хвилин після такого доносу за людиною вже приїжджали, скручували руки і демонстративно вели вулицею – щоб інші бачили, боялися й сиділи тихо, – доповнює Ніна Мельник.
– Одного нашого знайомого переплутали з «порушником». Завезли на яму. Сильно побили. Тоді з’ясували, що побили не того. Протримали ще з тиждень. Коли випустили, він ішов вулицею, тримаючись за маму. А потім опинився в реанімації, бо йому відбили нирки, і ці нирки просто відмовили, – згадує Наталія.
– А мій товариш, колишній афганець, не приховував своєї проукраїнської позиції. Казав: «В себе вдома буду говорити те, що думаю», – додає Степан. – Коли прийшли до нього додому і він привітався «Слава Україні!», його тут же збили ударом на підлогу, сильно копали, тоді повезли на яму. Там іще два тижні знущалися. І звідти він вийшов зовсім іншою людиною.
– Щоб ви розуміли: ми ходили вулицею з опущеними головами, ми боялися підвести погляд, якщо поруч проходили орки з автоматами. А дітей ми просили, навіть наказували: вийшов на вулицю – мовчи, жодного слова не кажи, навіть рота не розкривай. Так боялися, щоб дитя не ляпнуло «орки» або щось про Україну не заговорило, – зізнається Наталія. – Тим більше, що доноси там процвітають і доносити можуть навіть підлітки. Вони ходять поміж людей, слухають розмови, часом навіть записують на диктофон, а потім біжать у комендатуру. За це їм окупанти віддячують алкоголем, цигарками. Я, коли побачила дітей 10 – 12 років із п’ятилітровим бутлем вина і сигаретою в зубах, то була шокована. Пробувала щось їм сказати. Але побачила їхню реакцію – і зрозуміла: це марна справа.
– А як було страшно, коли до мене в ательє приходили військові з автоматами! – каже пані Ніна. – То покажи їм дозвіл на діяльність ательє (а я не хотіла його брати в окупаційної влади), то виший їм букву Z на шевронах. Я обманювала їх, ховала свою вишивальну машинку, показувала ту, яка шиє тільки стібками, і якомога спокійніше пояснювала: не зможу виконати їхнього замовлення. А коли вони йшли, в мене тремтіли руки і ноги. Бо якби їм не сподобалася моя відмова чи якби вони взнали про мій обман, постраждати могла не тільки я, а й уся моя сім’я. Тож потім я вже чинила по-іншому: вішала замок на двері, зашторювала вікна і відчиняла лише постійним клієнтам, коли бачила їх у вікно.
Ось так упродовж шести місяців Мельники жили в тотальному страху: вдень і вночі боячись не стати тими, кого наступними заберуть на яму. Та всі ці заходи безпеки все одно не вберегли. Посеред білого дня Миколу пов’язали, катували, погрожували каструвати і вбити. Що так розлютило окупантів і як вдалося Миколі врятуватися – читайте в наступному номері газети.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
