Фільм про українців, народжений поміж Карпат іще 60 років тому, зразу ж після свого виходу став світовою сенсацією.
Він здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21 країні, а Гарвардський університет додав стрічку до списку обов’язкових для перегляду студентам, які претендують на вищий ступінь у кінознавстві, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Отож, сьогодні розповімо вам про фільм «Тіні забутих предків», в основу якого поклали повість українського письменника Михайла Коцюбинського, режисером став вірменин Сергій Параджанов, головну роль зіграв буковинець Іван Миколайчук (тоді ще студент-другокурсник), а більшість епізодичних ролей виконали жителі Верховинського району Івано-Франківщини.
Актор Миколайчук від сорому червонів і заїкався
В основі сюжету кінострічки – нещасливе кохання дітей Івана та Марічки, чиї сім’ї були кровними ворогами. Чимось цей сюжет нагадує історію Ромео та Джульєтти. Проте фільм настільки заглиблює у життя гуцулів, що ми, глядачі, ніби переносимося в просторі та часі і стаємо частинкою цього карпатського світу.
Щоб відчути й передати життя в Карпатах, режисер Параджанов на час зйомки фільму відмовився від готелю, поселився серед гуцулів, вивчав їхні звичаї та побут, а для епізодичних ролей брав тамтешніх людей.
– Параджанов – такий дядько, що кричит сильно. Як він сказав, так має бути настояно на його, – згадував журналістці Олені Шарговській Василь Коржук, який у ті часи працював кіноінженером у райцентрі, селищі Верховині.
А жителька села Криворівня, де відбувалися зйомки, Марія Потяк, за роль у фільмі отримала 13 карбованців, при тому, що середня зарплата в СРСР тоді становила 87 крб.
– Нам, дітям, цікаво було, і ми стояли дивилис, як кіно знімают. А то звідти кличут – дитинки їм треба було на дах. Кожди сховався. А я ні, – розповіла Марія Дмитрівна. – Мені треба було вилізти по драбині, виставити голову, сказати: «Іде!» і спуститися. То мене підпудрювали, зачесали, китички на голову клали. Три чи чотири рази я вилазила-злазила, аби сказати з тою інтонацією і виразом, що треба.
А Василь Хімчак – онук того подружжя, у яких оселився Параджанов, – згадував: його баба принесла режисерові для зйомок велику червону парасолю, яку тримала ще з тих часів, коли Івано-Франківщина входила до складу Австрійської імперії.
– А ще у фільмі є кадр, коли головний герой, Іван, у кузні, а Палагна (майбутня дружина, – ред.) приводить до нього коня підкувати. Іван має помогти їй злізти з того коня. Параджанов скомандував Миколайчуку (виконавцю ролі Івана, – ред.) брати Палагну за жіночий орган. Так і сказав прямим текстом: «Бери її за…» То Миколайчук, якому було тоді років 22 – 23, почервонів і став заїкатися: «Н-ну, в-ви здуріли, С-сергію Йосиповичу».
Одружений режисер засилав сватів до місцевої красуні
Чимало цікавих історій було і поза знімальним майданчиком. Приміром, Параджанов був колекціонером, купував у місцевих мешканців антикваріат і одному дядькові запропонував великі гроші за старовинну ікону. «Як продати? Не розумію. Я Бога не продаю», – відповів режисерові дядько. То Параджанов за такі слова зняв із себе кожуха (то було зимою), дав дядькові 300 рублів і пішов.
А ще під час зйомок Параджанов закохався у працівницю «Ощадбанку» Ганну Чебанюк із Верховини, хоча був на той час одружений і мав 6-річного сина Сурена.
– Шла з роботи в місто щось купити. Бачу, мужчина йде за мнов, – згадувала потім Ганна Чебанюк. – У магазині він питає: «Ви би не хотіли зніматися у фільмі?» Я засміялася, кажу: «Маю свою роботу, нас ніхто не пустит». Параджанов, а то був він, каже: «Не переживайте, ми з владов домовилися». Нож наш гуцульський ансамбль, у якому я танцювала, попав у масовки: танці коло церкви, колядування на Святий вечір. А я ще зіграла гуцульську княгиню (наречену, – ред.).
Розповідаючи, як Параджанов тричі засилав до неї сватів і як тричі отримав гарбуза, Ганна Чебанюк пояснила причину своїх відмов:
– По-перше, нас так виховали, що ми задумуймоси, за кого вийти замуж і як воно дальше буде. А Параджанов – людина іншої культури. По-друге, в його була жінка перша. Параджанов мені говорив, що в Києві має квартиру, але мене то не інтересувало. Тому я сватам говорила: «Я Сергія Йосиповича дуже уважаю як людину. Але я не кидаюся ни на єкі міста, у мене всьо є у Верховині – робота, хлопець, буде сім’я». А коли свати прийшли на третій раз – я сказала: «Не ходіт, не треба». І ми попрощалися.
Головний оператор викликав свого кривдника на дуель!
Курйозні моменти під час створення фільму виникали і всередині знімальної групи. Особливого розголосу набув конфлікт між Параджановим та головним оператором фільму Юрієм Іллєнком, чия дружина Лариса Кадочнікова грала у фільмі роль Марічки.
Параджанов вимагав, аби всі все робили, як він сказав. А Іллєнко заперечував: «Я хто у фільмі? Оператор чи слухняний фотограф? За зображальний ряд у картині завжди відповідає оператор. Отож і хочу мати таке право. І нічим не поступлюся».
Дійшло до того, що Параджанов надіслав із Верховини до Києва телеграму, в якій директору кіностудії Довженка писав: «Требую убрать из съемочной группы эту сволочь оператора-янычара Ильенко Ю. Г. Его внедрили в группу специально убить меня».
Такі слова настільки образили Іллєнка, що він викликав Параджанова на дуель. Стрілятися мали гуцульськими пістолями. Але, на щастя, не дійшли до місця дуелі, бо після зливи зруйнувало міст через річку.
Та конфлікт на тому не вичерпався. Іллєнка відсторонили від роботи у фільмі. Його дружина на знак протесту відмовилася далі зніматися. Іллєнко з Кадочниковою вже мали квитки на літак із Івано-Франківська. Наостанок вирішили переглянути відзнятий матеріал.
«У ті 27 хвилин було впаковане все моє 27-річне життя, – писав потім Юрій Іллєнко в автобіографічному романі. – Я підвівся. Підвівся Параджанов. Ми, не дивлячись один на одного, пішли до екрана, потім синхронно повернули один до одного. Між нами залишалися ті самі шість кроків, із яких ми вирішили стрілятися… Просто під екраном ми обнялися і довго, секунди три, стояли так у тиші кінозалу».
Після цього Іллєнко продовжив роботу над стрічкою. І цей фільм визнали найкращим в українському кінематографі.
Ходили навіть чутки, нібито всесвітнє визнання стрічки – це результат мольфарських чар. Принаймні на це натякнув останній із відомих карпатських мольфарів – Михайло Нечай. Він жив у селі Верхній Ясенів на Івано-Франківщині та у 1960-х роках консультував Сергія Параджанова щодо гуцульської самобутності та історії краю.
Тому маєте ще одну причину переглянути «Тіні забутих предків» і, можливо, по-новому оцінити цей шедевр…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
