Багатодітна мама й танцівниця врятувала життя сотням бійців на передовій
Аби кожної миті кинутися на поміч пораненим, Анна з позивним Лисичка носила із собою сумку вагою 10 кг, а на собі – бронежилет і каску вагою майже 20 кіло. До того, як стати бойовою медикинею, Анна взагалі стріляла з великокаліберного кулемета. Тому складно повірити, що до війни жінка викладала східні танці, а в ЗСУ пішла, маючи трьох доньок, - йдеться у газеті «Твій вибір».
«Восьмеро хлопців загинули в мене на очах»
Анна родом із Луганщини – села Гончарівки. 2014-го, коли ще працювала хореографкою, щодня їздила на роботу. Тоді ж потоваришувала з українськими військовими, які чергували на блокпостах. Але одного дня, якраз коли була перезмінка, Анна стала очевидицею масового вбивства.
– Це було в мене на очах. Наші військові, їх було дев’ятеро на блокпосту, встигли відкинути мене за мішки і цим урятували мені життя. Восьмеро хлопців загинули, і тільки одному – якому куля застрягла у хребті – вдалося вижити. Це все мене так шокувало: як же так – наших людей убивають на нашій же землі! І я вирішила піти в ЗСУ, щоб знищувати ворогів, – розповідає Лисичка.
Півтора місяця багатодітна мама оббивала поріг військкомату. Одного разу навіть заночувала там на лавочці. Вранці прийшов комісар, подивився на Анну й запитав: «У полк «Айдар» хочеш?» Так і розпочала вчителька східних танців свій бойовий шлях.
– У полку «Айдар» я потрапила у взвод розвідки. Хлопці мене всього вчили, але на бойові не брали – шкодували. А я ж воювати пішла, не в штабі сидіти, – продовжує оповідачка. – Тому перевелася в кулеметний взвод. 2015-го мене разом з іще 124 військовими відрядили до 93-ї бригади «Холодний Яр», де служила до квітня 2023-го.
На передовій Лисичка не раз опинялася на межі життя та смерті:
– Якось під час обстрілу біля мене розірвався снаряд. Я впала. Закрила лице руками. І тут ніби хтось смикнув мене за волосся. Коли вибухи стихли, я розплющила очі – і бачу: поряд зі мною лежить моє волосся. Його просто відсікло осколком. Воно в мене було до пояса, а після того перестало рости. Але, слава Богу, що хоч так. Бо ще кілька сантиметрів – і посікло б обличчя.
Міністр оборони Британії особисто вручив їй сертифікат
Наприкінці 2017-го Лисичка поїхала на міжнародні курси з тактичної медицини, які проводили за стандартами НАТО від Місії Orbital. Після них Анна-кулеметниця стала найкращою на курсах. Міністр оборони Великої Британії особисто вручав їй сертифікат. І з того часу основним завданням луганчанки стало надання медичної допомоги українським захисникам.
Виїжджаючи на «нуль», де триває бій, вона евакуйовує поранених. Жодного сумніву чи страху при цьому не повинно бути. Тільки так можна врятувати інших і самій лишитися живою. Але найскладніше, каже Лисичка, навіть не те:
– Ось ти сидиш із хлопцями, розмовляєш, смієшся… Година-дві – і вже когось нема. А тобі ще вивозити загиблого, фотографувати, щоб сім’ї військового отримали виплати. Тому я це роблю одразу. Ще гірше, коли прибігаєш, а там хлопчина лежить – у молодші брати тобі годиться. Врятувати його не реально, хоч би як ти цього хотіла. Він на тебе дивиться великими очима і каже: «Я зараз помру, так? А ти, розуміючи, що він уже майже 200-й, заспокоюєш: «Ні, братику, все буде добре». І вже за кілька хвилин закриваєш йому очі… А як боляче збирати своїх друзів-побратимів «по запчастинах»… Раніше були сльози. Але за 10 років стільки їх виплакала, що можна збожеволіти. От гортаю свою телефонну книгу – і розумію: половина цих людей уже ніколи мені не подзвонить. Кажуть: герої не вмирають. Але чомусь кладовища з кожним днем стають все більші й більші…
«Після поранення відмирає кістка, але нічого – прорвемося»
Про себе Лисичка розповідає мало. Хоча зазнавала і контузій, і серйозних поранень. Навіть зараз – записати з нею інтерв’ю вдалося тільки тому, що жінка проходить реабілітацію після дуже серйозних травм.
– Коли мене привезли до цього медичного закладу, я зовсім не розмовляла. Скільки тут, у лікарських кабінетах, було виплакано сліз. Але в нас дуже хороші спеціалісти. Вони витягли мене. Спочатку я стала говорити, сильно заїкаючись. А тепер можу вільно розмовляти.
Але це не єдина проблема, яку має долати жінка.
– Відмирає кістка суглоба. Вже пішло вкорочення на чотири сантиметри. Та нічого, прорвемося, – неначе заспокоює себе медикиня. – Від своєї родини я нічого не приховую. Вони знають, скільки разів я отримувала контузію. Дуже підтримує молодша сестричка. Вона добре все розуміє, бо теж служить – із 2015-го. Моя родина виїхала із Луганщини майже десять років тому. Нині живуть у Полтавській області. Мої дочки добре знають і розуміють, де я, що роблю і для чого. Дуже підтримують мене.
На відміну від багатьох, Анна на Перемогу не чекає – вона її здобуває:
– Ніколи не задумувалася, скількох врятувала. Кілька сотень, а, може, й більше від тисячі – не скажу точно. Я бійців пам’ятаю не за прізвищами, а за пораненнями. Якось був випадок: зайшла у Дніпрі в магазин – чую, хтось кричить: «Лисичка!» Повертаюся – не знаю цього хлопця. А він підбігає і каже: «Глянь, ти мені руку врятувала? Вона працює!»
Такі приклади мотивують. Додають сил. Але найбільше Анна мріє, щоб її дівчатка не бачили війни: «Хочу, щоб насолоджувалися своїм дитинством. Хочу бути біля них. Мрію, що здобудемо Перемогу, я повернуся до донечок і ми матимемо власний будинок у Кременчуці».
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
