У чому ж секрет такого міцного здоров’я?
Аж не віриться, що цьому енергійному та життєрадісному чоловікові 1 січня стукнуло 85 літ! Бо на вигляд він, погодьтеся, на років десять молодший.
Проте це – ще не все, чим може похвалитися Олександр Онищенко, - йдеться в газеті «Твій вибір».
Під час пандемії коронавірусу, коли громадський транспорт не їздив, а на роботу треба було добиратися, Олександр Васильович за 25 робочих днів здолав пішки 500 км! Ба більше – влітку на спортивних змаганнях пробіг 500 м за 3 хв. і 30 сек.
Як же вдається чоловікові підтримувати настільки чудову фізичну форму в такому солідному віці? Розпитаємо…
З дитинства не цурався жодної роботи
– Якщо чесно, я і сам не знаю, звідки в мене таке здоров’я, – щиро каже Олександр Онищенко. – Адже народився я у простій сім’ї в селі Жовтневе на Чернігівщині. Змалечку пас гусей, вимочував ткане полотно на озері. Потім пас корів – по 70 голів у табуні. У 15 років уже кермував трактором. Причому зразу – з п’ятикорпусним плугом.
Коли радянська влада взялася перемішувати людей, щоб стерти їхню національну самоідентичність, то Олександра Онищенка «завербували» (як він саме каже) працювати на шахтах Донбасу. Причому звільнитися можна було тільки через два роки каторжної праці.
– Але я їх перехитрив, звільнився зразу після перших аварій на шахті, приїхав у рідне село. А вже звідти мене забрали в армію, – продовжує Олександр Васильович.
Яке ставлення було в СРСР до людей, зокрема українців, наочно демонструє нам випадок, коли Олександра Онищенка разом з іншими щойно призваними до армії юнаками позаганяли в товарні вагони і в таких умовах увесь тиждень везли на Волинь.
– Але то ще було не найгірше! – провадить наш оповідач. – На Волині завезли нас у ліси біля селища Торчин, поселили в наметах. Матраци та подушки – із соломи. Замість ліжок – земля. Замість опалення – буржуйки. І так ми жили навіть у 20-градусні морози. Бо мусили будувати секретні приміщення для ракетних установок.
Служба в армії тоді тривала три роки. І це не диво. Бо для кремлівської влади солдат – то була дармова робоча сила. Тож за час служби Олександр Онищенко споруджував не лише воєнні об’єкти, а й цивільні, як-от житлові будинки в Луцьку, куди заселяли сім’ї офіцерів. Коли ви будете проходити біля центрального стадіону, то знайте: чотириповерхові будинки біля нього за безплатно зводили колись юнаки, яких призвали до війська. І коли хтось вам почне розказувати, нібито за Союзу держава «роздавала квартири», то знайте: все воно було створене руками самих же людей, а не чиновниками чи радянськими вождями.
Бетон переносив тоннами!
Після дембелю Олександр Онищенко продовжив нелегку працю будівельника. І неможливо навіть порахувати, скільки тонн бетону він перевозив тачками і переносив руками.
– Коли ми будували школу номер два на Львівській, то одного дня за дві з половиною години переносИли з напарником цілу машину бетону. А щоб ви розуміли: на кожні носилки накладали не менше ніж 50 кілограмів, – пояснює наш оповідач. – Коли ми заливали фундамент драмтеатру в центрі Луцька, то за день я перевозив і заливав у котлован до пів сотні тачок із розчином, причому кожна важила до 60 кілограмів.
Свої натруджені руки докладав Олександр Васильович до спорудження Центрального ринку в Луцьку, школи № 8, меланжевої фабрики, млина на гнідавському КХП, шкіл у Торчині та селі Затурці. А скільки звів житлових будинків – то й не злічити!
Проте навіть після виходу на пенсію в 1994-му чоловік не сидів без роботи.
Ходить на роботу, тримає дачу і… мріє знайти гарну жіночку
Нині Олександрові Онищенку 85 років. Сини дорослі. Уже й онуки одружилися, тішать дідуся п’ятьма правнуками. Але чоловік досі працює охоронцем на фірмі, трудиться на дачах – своїй і сестриній, удома сам себе обслуговує, весь час читає газети, книги і розгадує кросворди.
– Дружина в мене померла від раку 20 років тому. То ми удвох із сестрою (їй 80) хазяйнуємо – кожен на своїх шести сотках землі, – продовжує наш оповідач. – Сестра свою ділянку вручну перекопує. А я собі наймаю тракторця – бережу здоров’я.
І це здоров’я в Олександра Васильовича таке, що він ось уже п’ять років є активним учасником клубу ветеранів війни та праці «Неспокійні серця».
– Дівчат там багато, і це мені ду-у-уже подобається! – жартує чоловік. – Ми і співаємо, і танцюємо, і всякі ігри граємо. Щороку я беру участь у спортивних змаганнях «Сеньйоріада». І вже як стартону на біговій доріжці, то ніхто мене не дожене, – усміхається Олександр Васильович і на підтвердження своїх слів дістає з рюкзака шість своїх медалей та кубок, який виборов минулого літа, здолавши 500-метрову дистанцію всього за три хвилини.
На запитання, скільки часу тренувався, щоб показати такий блискучий результат, пенсіонер зізнається:
– Та ніякої підготовки в мене й не було! Став на доріжку, побіг і переміг. Просто в мене гени, мабуть, такі. Бо і в маминому, і в батьковому роду всі були невисокого зросту, худорляві, мали хороше здоров’я і жили більше як 80 років.
Повертаючись до розмови про дозвілля та жіночок, запитую, чи припала якась молодичка до серця.
– Чом ні? – риторично запитує Олександр Васильович. – Я був би не проти й зійтися з кимось. Але проблема – житло. Зі мною живе внук із сім’єю, тому до себе я нікого не приведу. А фактично в усіх жіночок з нашого клубу така ж ситуація. Тому якщо серед читачок виявиться приємної зовнішності пані, яка шукає чоловіка для цікавого спілкування, буду не проти скласти компанію. Думаю, познайомитися ми можемо в клубі «Неспокійні серця», що в Палаці культури міста Луцька.
Тож, дівчата, ловіть кавалера!
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
