Лучанка Піана Гніздюк у 36 років почувалася настільки погано, що вже готувалася до смерті.
А що в сім’ї зростало двоє синочків, то жінка заповіла своєму чоловікові: «Коли я помру, то ти сам не лишайся. Знайди хорошу жіночку. Так тобі буде легше справитися з дітьми та домом…», - йдеться в газеті "Твій вибір".
Утім Господь, до якого щодня зверталася Піана Володимирівна, почув її молитви і послав порятунок.
– Узимку 2013-го подруга принесла мені брошурку, де були показані й описані вправи тибетської гімнастики. Я почала їх виконувати. Стала почуватися все краще й краще, – пригадує наша оповідачка. – Відтоді й ось уже десять років я починаю день із молитви, фізкультури й купання в річці. І це дало силу в 76 років ходити на роботу, працювати на дачі і навіть літати до сина в Канаду.
Стареньких батьків діти здають до пансіонатів
Про життя за океаном Піана Володимирівна каже: там дуже гарно, але без знання мови дуже складно:
– Ти ж не можеш елементарного – сходити до магазину чи перекинутися двома словами із сусідами. А про те, щоб кудись самому поїхати, – то це й мови нема. Бо громадський транспорт (автобуси3 та електрички) ходять рідко і коштують так дорого, що дешевше їздити власним авто. Тобто без машини і без водійських прав у Канаді ти – як без ніг.
Утім і коштують автівки дешево. Ті, які «побігали» 12 – 14 років, можна купити за 5 – 6 тис. канадських доларів. На наші гроші – це 140 тис. грн. Але таку суму студент на канікулах може заробити за два-три місяці.
– Взагалі канадійці починають працювати ще школярами, – продовжує Піана Володимирівна. – От із квітня до першого вересня в них канікули – і весь цей час діти працюють. Мій онук, хоч і єдина дитина в сім’ї, все одно захотів мати власні гроші. Тому разом із друзями перевозив меблі, інші неважкі вантажі. Його однокласниці розкладали в магазинах товар на полички. За таку роботу платять по 15 канадських доларів за годину. А працювати можеш і по 10 годин на день.
Наші біженці, не знаючи мови, влаштовуються няньчити дітей чи доглядати стареньких. Бо в Канаді не заведено жертвувати своєю роботою і кар’єрою, щоб сидіти вдома зі старенькими батьками.
– Навіть заможні сім’ї оформляють батьків до спеціалізованого пансіонату. І ніхто їм не докоряє: мовляв, віддали в Дім престарілих. Умови в тих пансіонатах чудові: затишок, якісне харчування, цілодобовий медичний догляд. У Канаді з розумінням ставляться до того, що діти мусять ходити на роботу й заробляти гроші, а внуки – навчатися, щоб потім і собі влаштуватися на роботу, – розповідає Піана Володимирівна. – А от щоб пенсіонери просто так сиділи у дворі на лавці й балакали – я такого не бачила. Ми жили на околиці, де всюди приватні будинки, то там тобі сусіди посміхнуться, привітаються – ото й уся розмова. Бо кожен заклопотаний власним життям.
У Торонто лучанка не бачила будинків-хоромів, як в Україні. Там усі вони дерев’яні, обкладені керамічною цеглою. Загорожа – це прямі дерев’яні дошки (як у селі кажуть – штахети). Та й ті лише де-не-де пофарбовані. Кам’яних чи металевих огорож узагалі нема. Вдягаються канадійці теж просто: футболка, штани, кросівки. Якщо йде жінка в сукні й туфлях, у ній зразу3 розпізнають європейку.
– Здивувало, наскільки часто в Канаді перуть одяг. Походили у футболці пів дня, в обід кинули в прання і вдягнули чисте. Пральні машинки там величезні, працюють потужно, але й одяг через це швидко зношується, рветься, – зізнається оповідачка. – А ще там узагалі не користуються праскою. Витягнули мокрий одяг із машинки, склали рівно, поклали в сушарку. Вона крутить, досушує і зразу вирівнює тканину.
Вражає в Канаді і кількість квітів та зелені. Вони всюди: біля будинків, у кафе, в магазинах. Причому всі великі, соковиті.
– Навіть звичні для нас петунії рази у три більші. Мабуть, там додають або стимулятори росту, або багато різної підживки, – міркує Піана Володимирівна. – Якщо якесь дерево починає підсихати, приїжджає відповідна служба, викопує його з корінням, а в ту ямку зразу вставляє велике й зелене дерево.
Вражає також ідеальна чистота на вулицях. Усі люди сортують сміття в чотири контейнери: пластик, органіка, скло, картон. Це робиться для того, щоб відходи було потім легше переробляти. А асфальтоване покриття на дорогах таке рівне, що хоч яйцем покоти.
Лікарі не беруть навіть подарунків: то для них приниження
Окрема тема – медицина. В Канаді вона страхова: тобто щомісяця ти віддаєш із зарплати чималу суму на медичну страховку, але коли треба підлікуватися чи зробити операцію – тоді не платиш ні копійки.
– Моєму внукові робили операцію в одній із найкращих у світі дитячих лікарень. То я, коли туди зайшла, наче в казку потрапила. Краса така, що словами не передати! – продовжує наша співрозмовниця. – Працюють там професіонали. Внука прооперували ідеально. Я потім запитую в сина: чи ти, мовляв, подякував лікарю. А син каже: «У Канаді подарунки для лікаря, вчителя або людини будь-якої іншої спеціальності сприймаються як приниження його гідності: так, наче він погано заробляє і потребує подачок». Та й сам лікар, коли я дякувала йому за професійно виконану операцію і увагу до мого внука, казав: «Це моя робота. Не більше й не менше».
Скориставшись страховкою свого сина, Піана Володимирівна теж сходила на прийом до лікаря. Коли розповіла про болі в коліні, думала, їй призначать якесь дороговартісне обстеження. Але лікар сказав: «Це зайва трата грошей. Спочатку зробимо рентген. Якщо побачимо серйозні зміни, тільки тоді проведемо глибше дослідження колінного суглоба».
– На щастя, нічого серйозного в мене не виявили. Лікар сказав, болі викликані віковими змінами в кістковій тканині. Порадив у випадку загострення використовувати знеболювальне, а замість прийому таблеток – щодня рухатися і якнайбільше. Тому, – усміхається Піана Володимирівна, – я вже просто не могла дочекатися повернення в Україну – до своїх городу і лопати.
У чому ж секрет здоров’я?
– Насправді дбати про своє здоров’я зовсім не складно. Треба просто дуже захотіти, звикнути, а далі організм уже сам проситиме виконувати звичні для нього «ритуали», – усміхається жінка. – Я привчила себе прокидатися о п’ятій ранку. На вправи тибетської гімнастики в мене йдуть хвилин десять (у початківців вони займуть не більше як 20 хвилин). Потім іду пішки до річки. Якщо тепла пора року – плаваю десь 50 хвилин, роблю у воді вправи для рук, ніг, тулуба (їх придумала сама – за відчуттями свого організму). Потім – додому, снідаю – і о 9-й ранку я вже на роботі. Коли в мене запитують, чи не тяжко бути постійно в русі, я кажу: та ви що?! Саме завдяки руху я щоранку отримую такий заряд бадьорості, що вистачає до вечора. Тож зараз, у 76 років, почуваюся навіть краще, ніж у 36-ть.
А на запитання, що допомагає жінці, попри всі життєві випробування, лишатися спокійною та умиротвореною, Піана Володимирівна каже:
– Для мене головне – аби рідні були живі та здорові, аби кожен день я могла спілкуватися з хорошими людьми і з природою, читати хороші книги (а щомісяця прочитую їх по три-чотири). Навіть робота із сапкою на дачі – то для мене неймовірне задоволення! Бо от забрав мене син Олег до Канади, а мене все одно додому тягне. Бо так, це заможна країна, і дім у мого сина красивий, але в Канаді немає моїх квітів, мого городу, там усе мені чуже, а на рідній землі навіть вода і повітря цілющі!
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
