Нині Анна Оцабера несе службу в зоні ООС, аби зберегти цілісність нашої Батьківщини і зберегти мир для кожного із нас. Кожного ранку проходить повз портрета свого чоловіка на пам’ятній дошці, встановленій на території навчально-штурмових військ в Житомирі. Олександр Оцабера загинув під містом Торецьком 11 листопада 2016 року.
– Після армії чоловік служив десантником, а коли в нас народилися дітки – залишив військову справу, – розповідає пані Анна. – Коли розпочався Майдан, дуже вболівав за долю нашої батьківщини, а в липні 2014 року отримав повістку до військкомату. Пройшов перепідготовку, отримав призначення командиром розвідувальної машини, і його відправили в АТО. Воював в гарячих точках, отримав важке поранення, після якого тривалий час лікувався. А коли одужав – повернувся до побратимів. Згодом демобілізувався, проте в грудні 2015 року підписав контракт зі Збройними силами і повернувся на передову.
Посмертно героя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня, нагрудним знаком «За заслуги перед Козятинщиною» та медаллю «Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть». Пам’ятні дошки встановили на фасаді школи, де він навчався та на території 199 навчального центру ВДВ у Житомирі. В рідному селі, де минуло дитинство, на його честь перейменували вулицю. Через три місяці після загибелі чоловіка його дружина прийняла рішення продовжити його справу.
– Олександр – моя перша і єдина любов, – каже жінка. – Познайомились ще школярами і відразу припали до вподоби одне одному. Закінчивши школу, я вступила в педучилище, мріяла стати вчителем музики. Сашко пішов в армію. Як нині пам’ятаю осінь 2008 року. Йдуть пари, відчиняються двері – і заходить він: у військовій формі, з букетом квітів. Посміхнувся і при всіх зробив мені пропозицію стати його дружиною. Одружилися весною і скоро у нас народився синочок Женя, а згодом – і молодший, Владик. Під час третьої хвилі мобілізації чоловік отримав повістку. Після боїв під Дебальцево він погано спав, все рвався кудись. Коли підписав контракт з 199-м навчальним центром десантно-штурмових військ і став інструктором, я заспокоїлась, бо нарешті буде вдома. Але згодом йому і побратимам запропонували відрядження на схід – охороняти певні об’єкти. Далі були Авдіївка, Торецьк. 11 листопада він з побратимами пішов у розвідку. Сашко йшов попереду і наступив на розтяжку. Вибухом йому відірвало ноги, проте він був притомний. Побратими несли його два кілометри і відвезли в лікарню, де на операційному столі він і помер. Я саме вела урок, і тут прийшли люди з військкомату. Побачивши сум в їхніх очах – все зрозуміла. В тій же школі, де ми познайомились, я дізналась про те, що його вже немає серед живих. Я зрозуміла, що не можу більше працювати в тій школі, заходити в клас де ми вчилися, сиділи. Тож одного разу підійшла до директора школи, все розповіла – і він мене зрозумів та відпустив.
Анна з синами переїхала до Житомира. Нині старший ходить у сьомий клас, молодший – у четвертий. А їхня мама дала присягу служити Україні.
– Чоловік завжди пишався тим, що він десантник, – розповідає жінка. – І я не змогла не піти продовжувати його справу. Поїхала в 199-й навчальний центр, де він служив і через декілька днів мені передзвонили звідти. Далі була медична комісія. Нелегка розмова з мамою, яка плакала і просила мене одуматися. Проте згодом вона все ж прийняла моє рішення. Навчання на полігоні було важким як фізично, так і морально. Ми тоді ще жили в селі, і я вставала о п’ятій ранку, аби доїхати. Згодом на отримані від держави кошти придбала житло, і ми з синами переїхали в Житомир.
Нині жінка служить менеджером відділення персоналу і стройового штабу. А в 2020 році після бойової підготовки поїхала в зону ООС, де прослужила все літо. Виконувала кадрову роботу з документацією при штабі.
– З огляду на те, що я мама двох маленьких дітей, на передову мене не відправляли, – каже вона. – Постійно була на зв’язку з синами, які дуже хвилювалися за мене. Заспокоювала їх, казала, що не буду в гарячих точках, як батько. Хоча, звісно, ми їздили на стрільби. В Лисичанську бачила обстріляні будинки, блокпости, і все виглядає страшно. Після ротації отримала посвідчення учасниці бойових дій, згодом – звання сержанта. Думаю, що чоловік мною пишався б. Діти підростають і багато мені допомагають. Старший – копія батька, зростом доганяє мене і мріє стати програмістом. Молодший – справжній фанат військової справи, мріє стати танкістом. Вони доволі самостійні, ходять у магазин, прибирають в квартирі, можуть приготувати щось поїсти. В минулому році ми втратили батьків Сашка – спершу захворіла його мала. І буквально через місяць померла, а через пів року захворів і помер батько. Їх похоронили поруч з сином, тож тепер вони разом на небесах.
Ксенія Фірковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
