Людмила Дозорець із міста Хмільник на Вінниччині дуже очікувала появу на світ своєї другої дитини. Періодично лежала в лікарні на збереженні. Але у 26 тижнів вагітності в жінки раптово почалися пологи…
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Замість підгузків «одягали» жіночі прокладки
На той час старшому сину Людмили було 6 років, і через певні проблеми зі здоров’ям вона вже й не вірила, що зможе народити ще. А коли дізналася про вагітність, дуже зраділа. Одразу звільнилася з роботи, аби не було зайвих навантажень. На той час жінка працювала провідним спеціалістом у міській раді Хмільника.
Час від часу вона перебувала в лікарні на збереженні. Але у 26 тижнів вагітності сталося те, на що молода жінка геть не очікувала, – у неї відійшли води. Не гаючи ні хвилини, терміново поїхали на таксі у пологовий в Вінницю. І хоч термін був катастрофічно малий, уже наступного дня вона народила сина. Малюк важив усього 680 грамів і мав 33 сантиметри зросту. Реанімація, кювез, апарат штучного дихання: лікарі повідомили матері, що шансів на життя у хлопчика практично немає. До двох тижнів життя дитини навіть не оформляли. Бо вона ще не вважалася живою істотою...
– Це зараз такі дітки успішно виходжуються лікарями. А 11 років тому такої практики було дуже мало і таких малюків називали «плід» або ж «сіра маса». І не оформляли їх, бо до двох тижнів такі дітки практично не доживали. А коли я запитала в завідувача реанімаційного відділення про шанси мого сина на життя, він відповів: «Один з мільйона». «Значить цей один шанс буде наш», – відповіла тоді йому я, – розповідає Людмила Дозорець.
Богданчик, як назвали хлопчика, більше від 3 місяців був на апараті штучного дихання в реанімації. Його легені після народження не відкрилися, хоча йому і кололи для цього спеціальні препарати. Дитя було настільки крихітним, що замість підгузка йому пристосовували жіночі гігієнічні прокладки.
– Пам’ятаю випадок, коли я зайшла до сина в реанімацію. Йому тоді було 6 тижнів від народження, і малюк абсолютно перестав набирати вагу. Стояло питання крапати йому імуноглобулін. Це був ризик, бо дитя могло і не сприйняти цього препарату. Мене пустили на хвилину до нього в реанімацію, я потайки протягнула до нього в кювез руку і сказала: «Синочку, те, що зараз тобі крапатимуть, це дуже потрібно для тебе, не переживай». Я пам’ятаю, він тоді так міцно ухопився своєю ручкою мені за палець, так сильно стиснув його, що я зрозуміла, що це знак, і все буде добре. Коли я побачила, як ця крихітка бореться за життя, то розуміла: він переможе. Він справжній борець по життю, бо все його життя – це боротьба, а я можу лише довіритись лікарям і молитися, – додає пані Людмила.
Відмовилася від інвалідності
Виписали Богданчика з лікарні, коли йому було 4 місяці. Важив він на той час 2985 г. Спочатку лікарі лякали наслідками і ставили багато страшних діагнозів – із зором, серцем. Але це все не справдилося, хоча проблем зі здоров’ям таки було багато. Через те, що хлопчик перші місяці жив із постійними трубками в ротику, язичок був глибоко прирослий і 5 разів його доводилося підрізати. Як наслідок, дуже пізно почав говорити. Коли пішов у школу в клас за інклюзивною програмою, то вимовляв лише окремі слова. Тому наступного року мама знову віддала сина до першого класу. Логопед, психолог, реабілітолог – заняття з цими спеціалістами були і є постійно. Це було сильне фінансове навантаження на родину, але виправдане. Людмила навмисне відмовилася від пропозиції лікарів оформляти на сина інвалідність, бо вперто вірила: з її дитиною усе буде гаразд.
– Знаєте, ще коли він був маленьким, мені казали, що в нього легені недорозвинені, що є відставання в розумово-психологічному розвитку, підозра на аутизм. Я приїжджала від лікарів вся сплакана, запухла. І казала дитині: «Богданчику, це все неправда, ти у мене будеш здоровий». І зараз він дійсно за розвитком наздоганяє своїх однолітків. Він відповідальний, старанний, має своє бачення і власну думку, – розповідає Людмила.
Зараз хлопчик у 4 класі. У школі у нього є помічник вчителя, який йому допомагає. У нього прекрасна динаміка зі здоров’ям і навчанням. Борець по життю він ще й займається боротьбою (Зендокай Карате). Дуже любить складати лего, ліпити з пластиліну і малювати. А 16-річний брат є для Богдана справжнім прикладом і підтримкою.
– Народження дитини – це завжди щастя. Але коли це трапляється набагато раніше від очікуваного терміну – це велике випробування, як фінансово, так і морально. На жаль, нині все більше дітей народжується з вадами розвитку, і це не залежить ні віку мами, ні від соціального статусу, ні від віри. І надзвичайно важливо, коли дитина має підтримку батьків, родини й оточення.
Нині Людмила є членом громадської організації «Спільний шлях» у Хмільнику, де працюють з малюками, які мають проблеми зі здоров’ям.
– Коли такі «особливі» діти з’являються в сім’ї, то це не просто так. Вони вчать нас багатьом моментам: розуміти, любити, прощати, не здаватися. Мій син для мене справжній герой і Богом даний, тому сам собі обрав ім’я, – каже мама хлопчика.
Ключову роль у цій перемозі життя над смертю відіграли віра мами, Божа воля і лікарський професіоналізм. Тож, навіть якщо вам дають один шанс на мільйон, ухопіться за нього, бо це саме ваш шанс!
Ірина Бура
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
