Люди

Тарас Петриненко – про зраду колег, долю сина й отупіння від шоубізу

Тарас Петриненко – про зраду колег, долю сина й отупіння від шоубізу

Нещодавно Україна святкувала 30-річчя Незалежності. Феєричним завершенням свята був головний концерт країни на стадіоні «Олімпійський» у Києві. А квінтесенцією концерту стала пісня Тараса Петриненка «Україна», яка понад 30 років сприймається як наш неофіційний гімн.

Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Ось тільки сам Тарас Петриненко, якому, до слова, в березні вже «стукнуло» 68, останніми роками майже не з’являється на великих екранах, його майже не чути на радіо, він майже не спілкується із журналістами. «Бо, – пояснює, – вже все, що мав, те сказав».

Але, зважаючи на те, який шквал оплесків на концерті до Дня Незалежності викликала поява артиста і скільки мільйонів глядачів плакали, співаючи «Дороги іншої не треба…», ми вирішили нагадати читачам про цю справді легендарну особистість. А для того зібрали найцікавіші факти із творчого та особистого життя артиста.

На сцені – із 16 років

Тарас Петриненко з пелюшок був дотичний до високого мистецтва. Його мама, Діана Петриненко, була оперною співачкою, народною артисткою СРСР, дядько – Іван Паливода, – співаком, а тато, Гаринальд Петриненко, – журналістом, який вів музичну передачу на ТБ.

Дитинство майбутнього артиста минало в Києві. Із 16 років Тарас у складі рок-гурту «Еней» став «запалювати» на танцмайданчиках столиці. Через чотири роки виступи гурту стали транслювати на телебаченні. І впродовж двох наступних років «Еней» був лідером серед українських рок-виконавців.

Згодом Петриненко створював нові гурти, об’єднував зі старими. У 26 років записав дебютну платівку, пісні якої зразу стали мегапопулярними. Щоправда, радянське керівництво не схвалювало репертуару, написаного українською. «Пісня про пісню» авторства Петриненка навіть опинилася під забороною. Тож артистові довелося переїхати до Росії і там створювати композиції на мові «старшого брата». І аж із 1987-го Тарас, повернувшись до Києва та відновивши гурт «Гроно», почав потрохи розбавляти репертуар україномовними творами. Якраз тоді в ефірі Українського радіо з’являється заборонена раніше «Пісня про пісню», яка зробила її автора лідером української естради. А 1991-го Петриненко починає запис альбому «Господи, помилуй нас».

Вітчизна чи гроші й комфорт?

От тільки сам гурт «Гроно» у важкі переломні часи розпадається. Причиною стала «американська мрія», якою загорілися артисти після гастролей Штатами. Звісно, їх можна було розуміти: після падіння залізної стіни, за яку ніхто в СРСР не міг самовільно виїхати, українські музиканти побачили, що можна жити не лише в хрущовках та не лише на мізерну зарплату. І частина колективу просто лишилася в Америці.

«Коли вперше «Гроно» приїхало до Сполучених Штатів, по очах я побачив, що там спалахнуло велике бажання. Коли вдруге ми їхали, стало зрозумілим: думками вони там. Тож їхнє рішення лишитися в Америці не стало для мене дивиною, – згадував потім Тарас Петриненко. – Ними рухала любов до комфорту, ситого життя, принадностей тієї країни, яка сама досягла того, аби в ній усім жилося з усіма вигодами».

Повернувшись без колективу, Петриненко почувався розгубленим. Довелося все починати з нуля: шукати музикантів, напрацьовувати номери, репетирувати з ранку й до вечора. Та як тільки згуртувався нормальний колектив, знову хтось емігрував, хтось перебіг до іншого артиста. А були й такі, які позаочі обливали Петриненка брудом, аби через багато років визнати: вчинили непорядно.

Сина має, але не співака

Всі ці удари долі змусили Петриненка зайнятися сольною кар’єрою. А вірною супутницею на сцені стала Тетяна Горобець, екссолістка ансамблю «Гроно».

Про їхній творчий дует ходило багато чуток. На питання про особисте життя Тарас Петриненко відповідає лаконічно: «Маю сина, Мар’яна Петриненка. Його професія пов’язана з юриспруденцією. Співаком не став, мабуть, тому, що з дитинства на нього тиснув авторитет бабусі і батька. Але це на краще: бути артистом – це важка дорога, і якщо нею вже пішов – вороття немає. А щодо Тетяни Горобець, то нехай дуже цікаві люди думають собі що хочуть про наші стосунки. Скажу лише одне: ми з нею разом співаємо вже 30 років».

І не просто «співаємо», а з шаленим успіхом. Хоча цьому є логічне пояснення.

«Текст пісні – це не слова до купи зібрати. Тут треба власний душевний стан вловити і відтворити», – пояснює артист.

«Пока ви єсть, ми нє сдохнєм»

Попри якість і глибину пісень, Тарас Петриненко лишається за бортом українського шоу-бізнесу. Причому аніскільки про це не жалкує.

«Це бізнес, а я думаю про творчість. Були продюсери, від яких я отримував пропозиції, але вони вимагали співати по-їхньому. Та займатися чимось недешевим і низькопробним – це нижче від моєї гідності. І я не можу йти всупереч тому, що мені дано від Бога, – зізнався Тарас Петриненко. – Шоу-бізнес, як на мене, – це дещо вороже, воно робить людей тупішими. Там немає місця не лише для моїх пісень, а й загалом для чогось вищого, ніж модна попса. А я хочу, щоби з концерту люди йшли кращими, ніж прийшли».

Тобто, коли стоїть вибір дати слухачеві якісний продукт чи заробляти гроші, Петриненко незмінно обирає якість. Тому й кар’єра для нього – не головна: «Людина народжується не лише для того, щоби мати маєтки, рахунки у банках, щоб їздити з охороною. Я сам керую машиною, ходжу спокійно вулицями, це моя країна, я її дуже люблю з дитинства. Мені пропонували залишитися у США, розпочати там кар’єру, але мені це не потрібно».

А от що болить артистові, так це доля України та її людей. Коли українці піднімалися на революція, Петриненко їх підтримував не лише морально. Він виступав зі сцени, він кріпив основу основ – дух національної гідності. Та щоразу, здобувши перемогу, народ не знав, що з нею робити далі.

«У нас уже закріпилася традиція «наступати на граблі». Останнім часом це вже якийсь «танець на граблях». Неможливо логічно пояснити, чому, коли українські патріоти здобувають якусь перемогу, вони тут же самі її віддають. Таке вже відбувалося не один раз за всі роки незалежності», – з гіркотою резюмує Петриненко.

І, що цікаво, оті злети й падіння напряму впливають на популярність самого артиста:  «Часто мене відвідує настрій Сізіфа: котиш-котиш-котиш, наче і на вершину виліз… Аж раптом: фьють, і знову біля підніжжя. Так само і з моєю популярністю: Тараса Петриненка згадують, коли країна опиняється у стані вибору, коли сумніви роздирають суспільство, коли повертаються розбрат із ненавистю, коли народ розірваний на шматки. Ось тоді всім хочеться почути «Україну» або «Пісня про пісню». Але де ви, люди, були, коли у вас усе добре?!? Чому ви тоді не згадуєте, хто я такий?..»

Проте, у свої 68 років Тарас Петриненко навчився по-філософськи сприймати життя як власне, так і всієї нації, а на противагу всім негативам знаходить у світлі сторони життя:

«Я отримую задоволення, коли бачу, що потрібний людям і чогось вартий», – зізнається і, як доказ, наводить один епізод: «Якось іду вулицею. Підбігає до мене хлопець і каже: «Ви Тарас Петриненко? Спасібо! Пока ви єсть, ми нє сдохнєм».

Ніна Грицюк

 

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, шоу-бізнес, музика
В тему