Останнім із бандерівців, якого в СРСР засудили до смертної кари, був наш земляк із села Грудки
Улітку 1986-го житель Каменя-Каширського Микола Найдич написав донос на свого сусіда Івана Гончарука. Бо той, мовляв, був колись у лавах УПА та чинив злочини проти радянської влади.
На чолі компартії СРСР тоді перебував Михайло Горбачов. У повітрі вже витав дух перебудови. Тож донос сусіда-стукача на колишнього політичного в’язня, здавалось би, мав звершитися пшиком.
Але…
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Злочини, яких навіть теоретично бути не могло
Демократія та гласність – то було по телевізору. А в реальності КДБ продовжувало боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом». Тож у жовтні 1986-го управління КДБ Волинської області розпочало нове розслідування проти Івана Гончарука, уродженця с. Грудки Камінь-Каширського р-ну, а на момент слідства – жителя смт Комсомольське Харківської області (сюди з Колими чоловік переїхав із дружиною та дітьми після 10 років таборів за свої політичні переконання).
У червні 1987-го майор КДБ В. М. Приступа висунув колишньому повстанцеві обвинувачення в тому, що Гончарук «...перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА організації українських націоналістів (ОУН), яка спільно з фашистами вела збройну боротьбу проти радянської держави за відділення від Радянського Союзу Української РСР і встановлення на її території буржуазного ладу».
В бажанні «покарати бандерівця» слідчий не зауважив навіть на тому, що 1944-го Волинь уже була анексована радянськими військами, тож боротися «спільно з фашистами» у грудні 1945 році (саме тоді було знищено боївку УПА, куди входив Гончарук) волинянин не міг, як би того не хотів.
Крім безпідставних звинувачень, до колишнього повстанця застосували статті 56 та 64 Кримінального кодексу УРСР, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року (у ньому йдеться про покарання нацистських (!) злочинців без терміну давності) та Постанову Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року (вона дозволяла смертну кару до осіб, які «проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей»).
Навіть те, що Іван Гончарук уже відсидів на каторзі Колими десять років і, за логікою, уже поніс чимале покарання за «злочини проти радянської влади», волинських суддів це не зупинило.
Ніякого помилування – стратити!
У червні 1987-го президія Волинського обласного суду скасувала вирок Іванові Гончаруку від 28 березня 1946 року. Це дало право вже у липні заарештувати Івана Савича, знову (як і 40 років тому) влаштовувати йому восьмигодинні допити (спочатку на Харківщині, згодом – у Луцьку). Тиск чинився навіть на членів його родини.
Аби притягнути повстанця до кримінальної відповідальності, було піднято томи справ 40-річної давності, опитано дітей колишніх радянських активістів. І ці діти (яким у 1945-му було по вісім-десять років) нібито підтвердили, ось цей 60-річний пенсіонер – це той самий 20-річний парубок, який був причетний до вбивства їхніх батьків. Уявляєте: судді сталінських часів не знайшли ніяких доказів того, що Іван Гончарук скоїв бодай одне вбивство чи пограбування, а слідчі й судді горбачовської відлиги знайшли аж через 40 літ! І це при тому, що під час судового слухання свідки неодноразово повторювали: на власні очі нічого не бачили, інформацію отримали з уст уже покійних матерів, а ті – з чуток сусідів, тому у винуватості Гончарука не впевнені.
Попри це, служителі феміди визнали Івана Гончарука винним за 40 епізодами. У жовтні 1987-го навіть влаштували в Камені-Каширському судилище, чи то пак – відкритий судовий процес – який тривав весь тиждень. Щоб показати, як «радянські люди ненавидять бандерівця», волинські кадебісти позганяли жителів сіл, аби ті вимагали засудити й розстріляти «бандита».
На суді Іван Гончарук не визнав своєї вини. «Убивств на моїй совісті нема. Перед людьми я чистий, – промовив він. – Заслухавши прокурора, я не міг уявити, що за 42 роки став таким злочинцем. Тільки одне можу сказати: я був добрим пастухом».
Але ці слова лишилися непочутими: 19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій та народні засідателі Б. Панчук і Г. Артеменко підписали смертний вирок борцеві за Незалежність України. Адже 70-річчя «великого жовтня» треба було зустрічати не лише з плакатами, а й із резонансними справами.
Рідні до останнього сподівалися, що Івана не розстріляють. Доки до найвищих чинів УРСР тоді надходили клопотання помилувати Івана Гончарука, сам засуджений чекав остаточного рішення у камері смертників Луцького СІЗО. Але тодішня голова президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко в помилуванні відмовила.
29 червня 1989-го було описано будинок Гончаруків на Харківщині, арештовано грошові вклади та загалом усе майно сім’ї. А 12 липня в Києві Івана Гончарука розстріляли, про що 13 липня листом повідомив підполковник КДБ А. Гринька. Таким чином уродженець камінь-каширського села Грудки став останнім героєм УПА, якого радянська каральна машина засудила до смертної кари за те, що він не хотів приєднання України до СРСР.
…На момент розстрілу патріота лишалося всього два роки до проголошення Незалежності України і всього два місяці до перших тріщин Союзу – установчих зборів «Народного руху України за перебудову».
У квітні 2021-го повстанця реабілітували
Рідні повстанця дотепер не знають, де покоїться тіло їхньої близької людини. Дочка Івана Гончарука отримала від карателів лише зубний міст батька – на згадку...
А от суддя Борис Плахтій не просто дочекався проголошення Незалежності України. Наступні 15 років він продовжував на Волині вершити правосуддя й отримувати зарплату від тої держави, за яку Іван Гончарук воював у лавах УПА, десять років відсидів у таборах, ще майже 20 років без права повернутися до України жив у вічній мерзлоті Магадану, а потім розчерком пера Бориса Плахтія був страчений за злочини, яких не скоював.
Політолог Олексій Голобуцький із цього приводу зауважив: якби Борис Плахтій(…) просто взяв і не підписав смертного вироку – його би точно ніхто не розстрілював. Ніяких дійсно серйозних загроз життю чи родині – хіба кар’єрі. Максимум – відправили би на дочасну пенсію. Тим не менш, Плахтій вирішив, що життя бандерівця не варте кар’єри. Хороша ілюстрація для розуміння того, чому в нас за 30 років держава так і не відбулася».
Але й на цьому історія останнього розстріляного бандерівця не завершується. 2020 року Борис Плахтій подав клопотання перерахувати йому пенсію. Волинський окружний адміністративний суд задовольнив цю вимогу. І, як зазначається в судовому рішення, колишній служитель феміди домігся пенсії розміром у 202 тисячі 895 гривень – не в рік, у місяць!!! А Іван Гончарук, якого суддя Плахтій прирік до розстрілу, був реабілітований у квітні 2021-го…
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
