Життя

Пенсіонера-патріота арештував КДБ після доносу сусіда-стукача

Пенсіонера-патріота арештував КДБ після доносу сусіда-стукача

Це було влітку 1989 року. Хтось із вас відпочивав на морі. Хтось сапав буряки чи гріб сіно. З телевізорів і газет линув дух горбачовської перебудови. Люди потрохи знайомилися з імпортним одягом і виїжджали на екскурсію до «ближнього зарубіжжя». І в цей же час за тюремними ґратами 62-річний Іван Гончарук очікував розстрілу. Судді волинського суду підписали пенсіонерові смертний вирок, бо 42 роками раніше цей волинянин не хотів миритися з тим, що на його землі господарюють московсько-більшовицькі окупанти.

Побачити Україну незалежною Іванові Гончаруку не вистачило двох років. Його розстріляли 12 липня 1989-го. А ті, хто підписав патріотові смертний вирок, живуть дотепер і отримують від України пенсію у понад 200 тисяч гривень.

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір". 

 

У 20 років покарали 20 роками Колими

Іван Гончарук ріс простим сільським хлопцем. Дитинство його минало у волинському селі Грудки колишнього Камінь-Каширського району. Коли хлопцеві було тільки три роки, помер батько. Тож мати сама ставила на ноги дочку і трьох синів. Іван закінчив аж шість класів польської школи. Вивчився в Ковелі на слюсаря. Проте повернувся до рідних Грудок, щоб допомагати матері.

1944-го, коли хлопцеві виповнилося 19-ть, він разом із сотнею односельців пішов до лав Української повстанської армії, де отримав псевдо Лісовий. Упродовж року його загін УПА боровся із совєтськими окупантами на території Камінь-Каширського та Ратнівського районів. А Лісовий відповідав у підрозділі за господарську частину.

Більшовицькі кати, як вовки, рискали по селах, хуторах, лісах. Вони розуміли: Москві не зламати духу України, допоки в нас діятимуть повстанці. А повстанці були по всіх лісах і хуторах. Вони зі зброєю в руках протистояли тому, що Москва нищить українську мову і українську церкву. Що в селян забирає майно, заганяє в колгоспи та змушує безплатно відпрацьовувати трудодні.

Утім траплялися серед селян і ті, хто прогнувся під нову владу. Бо вони, раніше не маючи нічого, тепер представляли нову владу. А за кожен донос, за кожного вбитого повстанця отримували похвалу від московських зайд.

І ось саме через таких зрадників у грудні 1945 року боївка, в якій із побратимами переховувався Іван Гончарук, була розбита. Слідство звинуватило 20-річного повстанця в тому, що він ухилявся від служби в Червоній армії, був членом УПА та перебував на варті під час нападу упівців на тутешнього агента КДБ і його дружину. За це Івана Гончарука засудили спочатку до смертної кари, а потім замінили вирок 20 роками каторги та відправили на Колиму.

 

Жити в Україні заборонено

Але 1953 року помер Сталін. По всьому СРСР розтрубили, скількох мільйонів людей було невинно вбито сталінським режимом, скількох – безпідставно засуджено. Почався масовий перегляд справ політичних «заключонних».

Когось із в’язнів таборів звільняли. Комусь зменшували терміни ув’язнення. 1956-го була переглянута і справа Івана Гончарука. Слідчі дійшли висновку: немає доцільності в подальшому ув’язненні засудженого Гончарука. І в серпні того ж року волинянина випустили на волю.

Політичним в’язням тоді заборонялося повертатися на рідну землю. Вони мали лишитися серед «благонадьожних граждан», щоб швидше стати сумлінними радянськими громадянами. Тож Іван Гончарук оселився у Магаданській області, одружився з українкою Ганною. Згодом у них народилися син і донька. Спочатку подружжя отримало дозвіл один раз на три роки приїжджати до України на гостини. І аж 1975-го сім’я переїхала на Харківщину, де завдяки Ганниним батькам придбала хату.

 

І знову стукач НКВС

Нарешті для Гончаруків, здавалось би, настали щасливі часи. Діти виросли, створили власні сім’ї. Іван із Ганною, на той час пенсіонери, обжилися у власному домі в селищі Комсомольське. Але 1986 рік поділив життя Гончаруків на «до» і «після».

Дослідниця життя Івана Савича Леся Бондарук (лучанка, кандидатка історичних наук, представниця Інституту національної пам’яті на Волині) відшукала в архівах вражаючі документи. Зокрема заяву, яка надійшла до Волинської обласної прокуратури від жителя Каменя-Каширського Миколи Найдича.

Коли більшовицькі кати стали після війни наводити свої порядки на Волині, громадянин Найдич активно співпрацював із органами НКВС. Начебто був поранений. Так-от, цей же Найдич мав у Грудках земельну ділянку. А сусіднім наділом володіла рідна сестра Івана Гончарука Домна. Коли жінка померла, цей Найдич нібито планував розширити свої земельні володіння. Але на заваді був Іван Гончарук. Він регулярно приїжджав до Грудок після смерті Домни. Навідався і на 10-ті роковини по сестрі. Влітку Іван провідав могилу Домни, та й поїхав собі до Харкова. А тим часом Найдич написав заяву до прокуратури, звинуватив колишнього бійця УПА у злочинах проти радянської влади – і слідчі приступили до роботи…

Яке судилище влаштували повстанцеві у Камені-Каширському, що сказав він на суді своїм карателям і на чиїй совісті розстріл 62-річного борця за Незалежність України? Про це дізнаєтеся в наступному номері газети.

Ніна Грицюк

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: історія
В тему