Вражаючі спогади про Норильське повстання, яке стало першою тріщиною в розколі СРСР
24 серпня ми будемо відзначати 30 років, як Україна перестала бути придатком Москви. Утім розвал Союзу в 1991-му – то лише фінал, якому передувала багаторічна кровопролитна боротьба українців за свою незалежність. А першою тріщиною цього розвалу історики називають Норильське повстання 1953 року. Його організували політичні в’язні таборів ГУЛАГу, більшість із яких були українцями.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Приводом до бунту стала амністія після похорону «вождя народів». Адже дострокове звільнення стосувалася лише кримінальників. А до «політзаключонних» Москва застосувала так званий бандерівський стандарт – 25 років таборів.
Така позиція комуністичної верхівки обурила в’язнів. Вони стали вимагати справедливого перегляду справ. Щоб їх почули – оголосили страйк та відмовилися виходити на роботу. У відповідь на це табірне начальство розпорядилося стріляти без попередження. Та цим кати лише розпалили вогнище гніву. А перші загиблі стали тією іскрою, від якої розгорілося повстання тривалістю 96 днів.
Стріляти по жінках не піднялася рука
Починаючи з 26 травня і аж до 4 серпня, табірні зони (серед яких була й жіноча) одна за одною оголошували своє приєднання до «акції нескорених». Десятки тисяч бунтарів вивішували червоно-чорні прапори і плакати «Воля або смерть». Поруч із українцями (а вони становили 70% від усіх політичних в’язнів) стояли пліч-о-пліч представники 85 національностей.
Аби люди здалися, їх морили голодом. Комісія з Москви, що прибула «розібратися в ситуації», кричала в гучномовці, щоб люди поверталися в бараки. Та бунтарі відмовлялися виконувати наказ. І по них відкривали вогонь.
Коли наказ стріляти надійшов конвоїрам жіночої зони, ті не змогли відкрити вогонь у беззахисних жінок. Тож цих «політзаключонних» розганяли водометами.
Найбільше встояла зона, яку очолили двоє волинян
Але найдовше – майже місяць – протрималося повстання 3-ї зони. Його очолили волиняни, експровідник Луцької округи ОУН Степан Семенюк (родом із с. Гаразджа під Луцьком) та правозахисник Данило Шумук (уродженець с. Боремщина Любомльського р-ну). Останній, до речі, 43 роки провів у радянських таборах. В’язні цієї зони настільки чітко організували спротив, що їхній самодисципліні дивувалася навіть тюремна адміністрація.
На трубах своїх котелень учасники Норильського повстання вивішували бандерівський чорно-червоний прапор. Виготовляли і за допомогою повітряних зміїв розсипали по довколишній території тисячі листівок із закликом усіх тамтешніх жителів підтримати в’язнів.
Аби задушити повстання, совєти прислали в зони вантажівки з солдатами. На кабіні кожної машини були встановлені кулемети. Після команди «Вогонь!» лише у 3-й зоні загинули більш як півсотні в’язнів та майже сто отримали важкі поранення.
Один із організаторів Норильського повстання, Микола Барбон, так описував ці події: «Від тривалого недоїдання ми ледве стояли на ногах, але команду полковника «Розійтися по бараках!» не виконали. Після цього відчинилася залізна брама – і три шеренги солдатів, виставивши поперед себе багнети, пішли на нас. Ми стояли пліч-о-пліч, і кожен чув, як б’ється серце того, хто поруч. Моноліт непокори і відчаю. І крихітний вогник надії, що це сон… Гострі багнети виблискували й наближалися до нас. Ще крок – й їхні вістря вперлися нам у груди. Страшна й неповторна мить найвищої нервової напруги. І раптом крик – це в’язень-литовець не витримав і, вхопившись лівою рукою за гостре лезо багнета, правою вдарив солдата кухонним ножем. Тоді пролунала команда полковника «Коли!» У груди, там, де серце, врізалися багнети. Перші в’язні впали під ноги карателям, інші мовчки відступали до бараків. Там і почалася кривава розправа…»
Під час придушення Норильського повстання, яке тривало більше від двох місяців, загинули, за офіційними даними, 153 людини. Близько трьох тисяч були покарані додатковими тюремними строками та перебуванням у таборах. Але результат був того вартий! Бо вже наступного року ГОРЛАГ ліквідували, ще через два роки більшість його в’язнів були звільнені, а з часом і вся система ГУЛАГу була ліквідована.
Тавро «ворог народу» носив до 97 років
На завершення розповіді про те, якою ціною українці здобували державі волю й незалежність, додам історію учасника Норильського повстання, волинянина Петра Мартинюка на псевдо «Дуб».
Як бійця УПА (який, до речі, брав участь у боях із нацистами та двічі його мало розстріляти гестапо!) енкаведисти засудили Петра Пилиповича спочатку до смертної кари, а потім етапували до ГОРЛАГу. За участь у Норильському повстанні до 10 років таборів додали ще п’ять. Та чоловік не зламався. Після звільнення віднайшов своє кохання – повстанку Ольгу на псевдо «Ліщина». Вони одружилися. Весь вік прожили у Володимирі-Волинському. В часи горбачовської відлиги Петро Мартинюк став активним учасником Руху. Очолив Братство ОУН-УПА у Володимир-Волинському районі. Але весь цей час офіційно так і лишався «ворогом народу».
Його реабілітували в лютому 2020-го. А через три місяці, у віці 97 років, Петра Мартинюка не стало. «Не хочу вмирати ворогом народу. Бо боровся за незалежність України», – казав він. Тож пішов у засвіти лише після того, як не лише совість, а й його ім’я стали чистими перед Богом і людьми…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
