Валентина Чудік народилася 29 серпня 1999 року в селі Людинь Дубровицького району на Рівненщині. Вона була третьою дитиною в сім’ї, цілком здоровою і повноцінною дівчинкою. Але в 3 роки вона раптово перестала говорити. А через 13 років з нею сталося справжнє диво…
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Спочатку перестала розмовляти з батьком, потім – із мамою…
Чому це сталося з дитиною – ні лікарі, ні батьки точно пояснити не могли. Почалося все з того, що дитина злякалася якогось чоловіка, і відтоді перестала розмовляти. Причому не одразу, а поступово. Спочатку вона перестала говорити до батька, потім – до мами, а потім і зовсім замовкла.
Це наче грім на голову вдарило по батьках дівчинки. Тільки уявіть, ще вчора говірлива дитина уже сьогодні не може вимовити ні словечка. Ніхто тоді і гадки не мав, що наступні 13 років дівчина не вимовить ні слова. Мама дівчинки Наталія Чудік розповідає:
– Валентинка дуже рано почала говорити. До року вже вимовляла всі слова. Їй було десь три роки, коли якийсь дядько йшов, насварився на неї за щось, і вона замкнулась. Спочатку вона перестала говорити із батьком, а потім і на мене бачу, не реагує, не говорить…
Голова сімейства Володимир Чудік розповідає, возив доньку до провідного рівненського психіатра, і той видав довідку, що дитина не розмовляє…
«О, німа пішла!»
Валентина дуже страждала від того, що вона не така, як всі. Діти тикали на неї пальцями, кидали услід: «О, пішла та, що не говорить». Дехто називав «німою», інші – «глухонімою»… Однак навчалася вона у звичайній школі. Все робила письмово і була однією з найкращих учениць. Хоча до 10 класу не промовила ні слова.
Її класна керівничка, Євгенія Степанівна, відгукується про неї виключно з позитивного боку.
– Валя завжди була слухняною. Хоч вона не спілкувалася, але виконувала все, що їй говорили. Спочатку вона боялася, наприклад, чергувати в класі, витерти дошку, але дівчатка-однокласниці гарно до неї ставилися, тож вона поступово влилася у шкільне життя. Звісно, важко було перевірити її виконані домашні завдання. Якщо це був вірш, вона писала. Вивчала його вдома, і, коли діти розказували, вона у цей час писала. Спочатку думала, може, вона слідкує за дітьми, дещо собі записує, але ні – вивчала, самостійно це все робила.
Удома, залишаючись наодинці, дівчинка багато фантазувала, мріяла. Уявляла, що буде говорити і все в неї складеться добре. Завжди подумки молилася Богу і просила в нього зцілення. Плакала і щиро вірила: Він таки відповість на її прохання. Вона – з віруючої родини, постійно ходила з батьками в церкву. І одного разу священнослужитель, який і так знав про ваду дівчинки, запитав її: «Що ти хочеш?» – «Я хочу говорити», – неочікувано для себе промовила дитина. «Так ти ж уже говориш!» – з подивом сказав він їй. Коли батьки дізналися про це, радості не було меж. Вони всю ніч проплакали від щастя, не спали аж до ранку.
Учні щипали, а вчителі хотіли визвати ТСН…
А в школі, як дізналися, що дівчина з 10 класу раптово заговорила, стався справжній фурор. Уроки зірвалися, всі збігалися до Валентини – і учні, і вчителі, як на якесь диво.
– Прийшла я в школу, це було так цікаво, звісно, і я ніколи не забуду того дня. Одразу прибігла вчителька математики. Почала плакати, обнімати, казати: «Валько, ти говориш, я така рада!» Всі однокласники також позбігалися. А тим, хто не прийшов у школу, вони почали дзвонити і казати: «Валер’янки не забуть, валідолу не забуть взяти, бо у нас тут таке сталося!» На першому уроці вчителька як дізналася – була дуже шокована, вона каже: «ТСН треба викликати, всі новини. Це потрібно записати, щоб всі дізналися!» Ніхто не міг повірити, що я розмовляю. Діти навіть щипали мене: «Валя, точно говориш? І завтра будеш говорити, чи то тільки сьогодні таке?»
Класний керівник дівчинки зізнається, вона уже не вірила, що та коли-небудь заговорить, бо пройшов той період, коли вона ще формувалася. Того дня, коли уся школа стала з ніг на ноги через новину про Валю, у неї якраз був вихідний. Валя з іншими однокласницями прибігли до неї додому.
– Валька мовчить, а ці двоє дівчаток кажуть: «Знаєте, ми вам хочемо новину сказати». – «Яку?» – запитала я. «У нас Валька заговорила!» Звичайно, це була радість, вона почала сміятися, цілувати мене, я – її. Я більше вірю в Божу силу, що так сталося, ну і, звичайно, немалу роль зіграли і її особисте прагнення, і бажання, що вона не замкнулася в собі, бо це найстрашніше, – каже класна керівниця Валентини.
Нині Валя – дуже гарна і тендітна дівчинка із білявим волоссям. Постійно усміхнена і життєрадісна. Час тривалістю у 13 років, коли вона не могла говорити і дуже страждала від цього, минув, наче страшний сон. Тепер вона навіть повірити не може, що все це насправді було з нею. Але нині вона, як ніхто, розуміє людей, які не можуть говорити, їхні біль і неприйняття суспільством, які вона пережила на собі. Тож кожен день, розплющуючи вранці очі, вона дякує Богу за те велике диво, яке сталося з нею, і за те, що вона може розмовляти, ходити, має руки. Те, що ми сприймаємо як належне, вона уміє цінувати…
Ганна Лісова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
