Люди

Школярем отримав 25 років колонії строгого режиму, бо… читав «Кобзаря»

Школярем отримав 25 років колонії строгого режиму, бо… читав «Кобзаря»

Виживши на каторзі, Олександр Каліщук повернувся до України, був реабілітований і став знаменитим музикантом.

Нині йому вже – 90-й. Це поважна, визнана далеко за межами України людина, «Почесний громадянин Нововолинська», кавалер орденів «За заслуги» ІІІ ступеня, «За жертовність» (церковний) та багатьох інших державних і духовних нагород, патріот, автор 11  збірок (майже стільки ж ще не надруковано), співак, диригент і композитор, заслужений працівник культури України. Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Без нього не обходиться майже жодна мистецька подія у місті. Він пише музику на вірші всіх місцевих поетів, складає гімни до урочистостей і завжди простягає руку допомоги ближньому. Тому й не дивно, що багато волинян вважають Олександра Каліщука найзаслуженішою особистістю шахтарського міста, людиною рідкісного дару, яка й у свої поважні літа не перестає трудитися, дивувати своїх земляків новими піснями і творити славу української культури…

Народився Олександр Пилипович на Турійщині. Батьки його – споконвічні селяни, хоч мама і була грамотною на той час людиною. Змалку Сашко шукав відповіді на численні дитячі «Чому?» у «Кобзарі» і «Біблії», які були настільними книгами у родині. Дитинство його минало на хуторі серед чарівної природи. А перше зерно прагнення до волі посіяв у дитячій душі мамин брат Сидір, який відбував заслання разом із поетом Максимом Рильським і повернувся в Україну лиш наприкінці свого життя.

Дядько Сидір знав 12 мов і часто, взявши племінника на руки, годинами розповідав йому про далекі краї, про життя людей. Дядько відповідав на не легкі для дитини питання: «Чому мама з татом, важко працюючи, ледь зводять кінці з кінцями?» або «Чому вирощений такою важкою працею урожай до останнього зернятка забирають чужі дяді?»

Мабуть, саме ці розмови спонукали хлопця створити підпільну організацію старшокласників, які читали «Кобзаря» й «Історію України» Михайла Грушевського та друкували листівки із Шевченковими закликами до боротьби за волю. Та знайшовся й серед них зрадник, який видав усіх. Як наслідок – 16 юнаків і дівчат отримали по 25 років колонії суворого режиму та заборону права голосу…

Допити тривали 100 днів

Того далекого 51-го року надворі квітувала весна, а 16 десятикласників із мальовничого волинського містечка Луків готувалися складати іспити на зрілість. Ніхто з них навіть не здогадувався, що цей день для кожного розітне навпіл минуле і майбутнє. Що, замість світлих студентських аудиторій, на них чекатимуть 100 нескінченно довгих днів і ночей жорстоких допитів, нелюдських тортур, а потім тисячі кілометрів важкої дороги у холодну і безжальну мерзлоту Сибіру… Та все це ніщо, порівняно з відчуттям, що вони вистояли. Що їх не зламали ні страшні побої, ні шипіння катів, які намагалися вибити зізнання, добитися каяття та зречення власних переконань…

Після смерті Сталіна термін зменшили до 10 років, згодом амністували. Пізніше Олександр Каліщук отримав довідку, що був жертвою політичних репресій. Реабілітували його аж через 41 рік після арешту. Проте жорстока доля не очерствила його душі, не позбавила людяності, щирості, доброти і жаги до життя.

Після заслання був усюди гнаним

Згадуючи свою юність, Олександр Пилипович задумливо мружить очі:

– Там, на лісоповалі, у дрімучій тайзі тодішньої Молотовської області, в колонії суворого режиму, я проходив «університети» життєвої премудрості. Був наймолодшим у бригаді, щодня складав іспити на витривалість і вчився долати страх. З каторги я повернувся вже в 24 роки, і мені дуже хотілося здобути хоча б якусь освіту. Всюди, куди не потикався, зустрічав жорстку відмову – мене не хотіли брати в жодну школу. Але, завдячуючи хорошим  людям, мені вдалося закінчити 10 класів, а згодом – і Луцьке музичне училище по класу диригування, курси художньої самодіяльності у Харкові.

Потім – заочно з червоним дипломом Львівську консерваторію. Працював керівником художньої самодіяльності на цукровому заводі у волинському селищі Іваничі, згодом – у середній школі села Павлівка, де й закінчував 10 клас. Там я зустрів свою вірну любов – однокласницю Галю, з якою прожив щасливе життя. Згодом ми переїхали у Нововолинськ, де я став керівником місцевого хору в Палаці культури, який згодом отримав назву Заслуженої народної чоловічої хорової капели шахтарів м. Нововолинська. В той час вже почав писати власні пісні, причому не про любов і хмари, а про місто, Волинь та Україну. Тоді ж за пісню «Волиняночка» (1960 р.) мене позбавили керівництва і змусили дати підписку, що не буду творити музику, хоча й писав я свої твори під чужим іменем. Дозволялося лише написати пісню до Дня шахтаря, та й то її довго перевіряли в ідеологічному відділі міськкому.

На Далекому Сході зустрічали з оркестром

– Незабутньою подією всього життя стала для мене поїздка у Сиктивкар, у Республіку Комі, де якимось чином знайшли мою збірку «Волиняночка» і хором розучили з неї майже всі пісні. Для мене це було настільки несподівано і радісно, що я довго не міг отямитися. Виявляється, що там теж живуть українці, які створили свій хор «Україна», вивчають культуру  і цікавляться традиціями нашого народу. У цю подорож я їздив разом зі своєю Галиною Олексіївною. І було надзвичайно приємно, що так далеко люди знають про мою творчість.

На вокзалі о сьомій ранку нас зустрічав піснями й квітами весь хор. Це було незабутнє враження, – посміхається мій співрозмовник. – Що для мене найцінніше в житті? Саме життя з усіма його радощами й печалями, бо воно в кожного одне. У будь-якій ситуації я залишався Людиною і ніколи не скаржився на труднощі. Поклявшись у юності любити Україну, не схибив ні на йоту. Будучи вірним клятві, яку ми дали один одному в далекій юності, я ніколи не зловживав алкоголем, не брав у руки цигарки, не злословив, нікому не бажав зла, не заздрив чужим статкам і завжди старався допомагати ближньому.

Навіть останніми роками  не раз сідав на велосипед, їхав у магазин і часто за власні гроші купував продукти немічним одиноким людям, – розповідає маестро. – Поки голубе небо і зелень бачимо, людей хороших зустрічаємо – ми щасливі. Тож я вважаю себе найщасливішою людиною!

Валентина Савчук

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, Життя
В тему