Люди

Жахлива хвороба не заважає чоловіку допомагати сиротам і бійцям ООС

Жахлива хвороба не заважає чоловіку допомагати сиротам і бійцям ООС

31-річний Антон пише вірші та мріє звести власний будинок і створити сім’ю.

Нині про Антона Дубішина знають далеко за межами рідного Києва та навіть України. Про це йдеться у газеті "Твій вибір".

Його часто називають українським Ніком Вуйчичем або Стівом Хокінгом, хоча він не схожий на них. Все тому, що, попри усі життєві негаразди, а їх на долю молодого чоловіка випало ой як багато, він є активним громадянином, волонтером, автором трьох збірок віршів і автобіографічної книги «Особливе одкровення» та залишається просто неймовірно цікавим співрозмовником. Детальніше про все – у нашій розмові з 31-річним чоловіком, в якого рухомим є лише один вказівний палець.

– Пане Антоне, розкажіть трішки про себе...

– Я народився цілком здоровою дитиною, і батьки щиро раділи моїй появі на світ. Нормально ріс і розвивався. У 9 місяців зробив перший крок – і на цьому все скінчилося. Більше встати на ніжки так і не зміг. Після діагностики лікарі встановили діагноз: «спинна м’язова атрофія Вердніга – Гофмана», тобто спадкове захворювання нервової системи, яке призводить до атрофії м’язів.

Мамі так і сказали: «Ваша дитина буде інвалідом. Тому краще здайте хлопчика в інтернат, а згодом народите собі здорову дитину». Проте моя матуся вважала це блюзнірством – зрадити власну дитину і залишити її в інтернаті. Та згодом, коли мені виповнилося п’ять років, її чекало ще одне випробування: медики поставили новий діагноз – «дебільність».

– Нині ваша мама – ваші «руки і ноги»?

– Так, вона допомагає мені у побутових справах – миє, одягає, годує, адже важка форма інвалідності знерухомила мене. Хвороба скрутила мене в такий баранячий ріг, що його ніхто не розігне. Однак хочу сказати, що загалом я ріс доволі самостійним, і мама ніколи зі мною не сиділа, не жаліла мене: мовляв, бідний ти мій і нещасний. Вона працювала прибиральницею сходів у будинках, а вдень вирішувала справи.

Я вдячний їй за те, що дала змогу рости самостійним. Бо зазвичай виходить так, що коли в сім’ї народжується дитина з особливими потребами, то усі члени сім’ї починають її жаліти, надмірно опікуватися, а це зайве – дитину слід привчати до самостійності. Нині я сам можу бути вдома 6 – 7 годин. Адже в кімнаті все на пульті: музичний центр, електрика, телевізор. Відтак увімкнути чи вимкнути все це дуже просто.

Як Ви здобули освіту?

Мені було 8 років, коли я став учнем школи для дітей з фізичними та розумовими вадами «Надія». Тоді це був єдиний навчальний заклад у Києві, учні якого могли навчатися як у школі, так і за її межами, тобто вдома. Так склалося, що я сам вибрав собі першу вчительку. Річ у тім, що коли приходили педагоги передпенсійного віку, то я відчув, що мені буде з ними не цікаво. А коли до мене прийшла молода енергійна вчителька Мачуліс Наталія Андріївна, я тут же зрозумів, що мені буде з нею цікаво.

Вона і стала джерелом знань, прищепила любов до книги. Після закінчення школи я не став продовжувати навчання, бо подумав, що в країні, де ніде не працевлаштовують інвалідів першої групи, диплом не потрібен. Проте згодом все ж вирішив здобути вищу освіту і нині є студентом коледжу «Освіта» при університеті «Україна», де здобуваю спеціальність «Молодший соціальний спеціаліст».

– Ви видали три збірки поезії. Як почали писати вірші?

– У 2008 році ми з мамою пішли в супермаркет «Сільпо». На дорозі стояли п’ятеро молодих людей. Вони були явно під дією алкоголю. Вони були на дорозі, і мама попросила у них дозволу проїхати. Адже я пересуваюсь на інвалідному візочку, який дещо нагадує дитячу «Мальвіну». Кермує візком мама. А вона в мене і так дуже тендітна і маленька – 145 сантиметрів зросту. І ось ті молодики на її ввічливе прохання грубо відповіли, що таких людей, як я, слід тримати під замком у чотирьох стінах. Так, мені тоді стало боляче! За себе, за людей з інвалідністю.

І сталося так, що тоді я почав писати вірші. Це наче мої емоції перевтілювалися в поезію. Відтоді пишу про все: природу, особливих людей, волонтерство, депутатів, байки, вірші для дітей. Буває, що за годину можу написати вірш, а інколи і декілька віршів за день. На сьогодні вже видав три збірки поезій «Ми – не такі», «Світ та я», «Творіння Господа – людина». На видавництво першої гроші заощаджував з пенсії. Коли ж видав першу збірку і продав її, то за ці гроші видав другу, а тоді – третю.

– Одна з книг вийшла трьома мовами: українською, англійською та арабською.

– Саме так. Якось до мене завітала українка, яка живе в ОАЕ. Вона познайомила мене з Таріком Сарханом, який навчає людей арабської мови та активно популяризує арабські мову та культуру. Він запросив на зустріч в Ісламський культурний центр, де я познайомився з головним муфтієм Саїдом Ізмайловим. Після цього я вирішив, що моя автобіографічна книга «Особливе одкровення» вийде трьома мовами.

– То Ви мусульманин?

– Ні! Я читав священні книги усіх головних релігійних вірувань Світу: Танах, Тору, Євангеліє, Коран. Причому читав з цікавістю. І в Бога вірю. Постійно відчуваю підтримку з Неба. Проте ні в які культові споруди на богослужіння не ходжу.

– Ви – відомий волонтер. Як зайнялися цією справою?

– Коли ворог напав на Україну, мені дуже хотілося на фронт, хотілося допомогти нашим захисникам. Відтак сконтактував з волонтерами, і ми з мамою почали відвідувати поранених бійців у шпиталі. Систематично буваємо там і нині. Купуємо їм фрукти, або мама пече пиріжки. На Новий рік я переодягаюся в Діда Мороза, готуємо пораненим цукерки, шоколад – все за волонтерські та власні кошти. А згодом разом з іншими особливими людьми підготували концерт «Особливі для особливих». Тепер проводимо його кожного року в Київському центральному військовому шпиталі. Буває, що стою декілька годин біля «Сільпо», збираючи продукти, які відправляємо на Схід України для наших захисників.

– Також Ви активно допомагаєте іншим людям...

– Потрібно брати гору над хворобою і дбати про тих, хто цього потребує. Навіть маючи один рухомий палець, можна багато що змінити. Ми з мамою беремо участь у благодійних аукціонах, я продаю вишиті стрічкою роботи, а отримані кошти передаю дітям-сиротам. Також почав влаштовувати екскурсії для людей з інвалідністю. Відтак вже побували на козиній фермі «Зінка», у музеї «Київська Русь», в храмі святого Пантелеймона-цілителя у Фонфанії, на Лютізькому плацдармі. Також буваємо на концертах. Два роки тому я заснував громадську організацію «Особлива команда». Потрібно змінювати наше суспільство. Люди мають розуміти, що кожна людина особлива по-своєму. Недосяжних речей немає.

– Про що Ви мрієте і що вражає українського Ніка Вуйчича?

– Мрій є багато! Власний будинок, сім’я, побувати за кордоном. Однак будувати плани на майбутнє нині дуже важко – ми ж навіть не знаємо, що буде завтра. Ось подивіться – люди щось планували, мріяли здійснити в цьому році, а наступила пандемія, і плани багатьох були зруйновані. Однак порівнювати мене з Ніком, мабуть, не зовсім правильно. В нього є гроші, бізнес, можливості. А в мене – мізерна пенсія, наша Україна, в якій вже який рік точиться війна, і купа проблем. Мене вражає, що в нашому суспільстві більшість чекає «месію», який прийде і за один день перетворить Україну на «золоту» державу. Вражають безвідповідальність за слова та дії, «диванні коментатори та фахівці», а ще – знеціненість власного та чужого життів. Однак вражає і те, що наш народ, коли його дійсно щось припече, в одну мить стає згуртованим, сильним і незламним.

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: київ, Україна, інвалідність, війна на сході україни, оос
В тему

Останні матеріали