Перший годинник відремонтував у третьому класі
Жителя села Люхча Сарненського району Рівненщини Василя Дебелого добре знають не лише місцеві жителі, але й у сусідньому Володимирці та навколишніх селах як вправного майстра.
Він понад 55 років допомагає людям. Про це йдеться у газеті "Твій вибір".
У його руках несправні годинники – кишенькові дзигарики, будильники та ходики з гирями – знову починають показувати точний час.
З’їдав окраєць хліба й починав співати
Якраз на свято Івана Купала йому виповнилося 76 літ. За словами господаря, того дня – 7 липня 1944 року – сталися три важливі події, котрі вплинули на майбутнє життя.
– Я народився, і мама отримала з фронту похоронку на батька, він загинув у 40 літ. Уявіть собі трагедію жінки. Але й це ще не все – до того всього ще й згоріла наша дерев’яна хата під солом’яною стріхою. Оце стільки біди звалилося на вдову фронтовика, – розповідає пан Василь. – Я став п’ятою дитиною у родині. Вже було троє братів – Іван, Степан, Федір та сестра Ольга.
Тому перші свідомі спогади Василя Федоровича – голодне післявоєнне дитинство, адже постійно хотілося їсти. На Поліссі розпочалася колективізація, й жителів Західної України силою записували в колгоспи. В їхньої мами Мотруни Романівни забрали засіяне гречкою поле. Чим діток годувати? Добре, що милосердна сусідка давала маленькому Василькові окраєць хліба, він його з’їдав й починав співати, бо мав дуже гарний голос.
Коли бідовий сільський хлопчина підріс, то мріяв про гармошку. А в нього такий характер упертий сформувався ще змалечку – свої задуми втілювати у життя. Наколядував грошей, аби придбати музичний інструмент, самостійно навчився грати. Але робив це не для забави. Почав заробляти на весіллях й допомагати сім’ї, адже тоді платили не лише грішми, але й харчами.
Роздивляюся у світлиці на шафі колекцію різноманітних будильників. На стінах – антикварні масивні годинники: німецький «Густав Беккер» та французький «Le roi a Paris», що перекладається як «Король Парижа». У кожного з них своя особлива історія.
Цікавлюся у пана Василя, звідкіля у сільського хлопчини з поліської глибинки з’явилося таке захоплення?
– Свій перший годинник відремонтував, коли ще був учнем третього класу. Мені стало цікаво, як же працює такий делікатний механізм. Розібрав до найменших деталей, подивився, знову зібрав, й так захопився – на все життя, – відповідає Василь Федорович. – Я ріс дуже допитливим, але це завдавало чимало клопотів мамі.
Як відомо, в радянські часи глушили західні радіостанції. Їх називали «ворожими голосами». А школяр із Люхчі сконструював суперантену, яка добре приймала радіо «Свобода» й «Голос Америки». Хтось із місцевих сексотів доніс у «компетентні органи», що учень щось не те майструє. Приїхали чекісти із Сарненського КДБ, конфіскували його конструкцію й попередили: «Пацан, ти повинен слухати тільки радіо з Москви».
Але це не злякало юного винахідника – й Василь змайстрував саморобний пістолет. Під час випробування пострілом пробив дошку.
– Самопальну зброю конфіскували, а матері виписали 300 рублів штрафу. А вдова фронтовика отримувала тоді тільки 70 рублів пенсії. Вже збиралася корову продавати. Але мама поїхала в район, пояснила ситуацію – й суму штрафу зменшили до 5 рублів, – продовжує майстер свої спогади.
Він працював колись годинникарем у Володимирці та Клесові. І нині вистачає роботи. У багатьох людей ще радянські часоміри: добротні й надійні, але і вони час від часу потребують ремонту.
З роками почала збиратися домашня колекція, і всі механізми Василь Дебелий реставрував сам. За 55 літ через його руки пройшли десятки тисяч годинників. Й ніколи не було нарікань на роботу майстра.
Безбожники гинули молодими й у страшних муках
Під час нашої розмови господар розповів повчальну історію їхньої Михайлівської церкви, зруйнованої комуністами та місцевими мерзотниками на початку 1960-х років. За словами пана Василя, з тих жителів, які розвалювали храм, зведений у 1824-му, ніхто не помер природною смертю від старості. Навіть їхні родичі й нащадки гинули зовсім молодими або в страшних муках. Уже нікого серед живих у селі не залишилося. Ще стоїть у Люхчі хатина, в якій колись жила сім’я місцевого безбожника. Нині вона забита дошками – як попередження для всіх наступних поколінь, що ніколи не можна йти проти Бога та святинь.
Василь Дебелий був одним із організаторів події, яка наробила розголосу не лише у Сарненському районі, але й у Рівненській області.
– Я мав тоді 17 літ, тому про можливі наслідки навіть не задумувався, – пригадує він. – Напередодні Великодня 1961 року разом із кількома хлопцями ми залізли на дзвіницю нашої Михайлівської церкви. Вона стояла зачинена ще з війни. Прив’язали до дзвонів мотузку й спустили її до землі. Якраз розпочалася гроза.
Тишу Великоднього ранку сколихнув церковний дзвін, який почули навіть у навколишніх селах. Люди раділи, плакали й дивувалися. За словами пана Дебелого, невдовзі приїхав колгоспний парторг Кузьма Романович і знову забив цвяхами двері храму. Поряд жив чоловік, його звали Василь, але в селі казали на нього Кульба, бо кульгав на одну ногу.
– То Кульба взяв сокиру й зі словами: «Хто цим комунякам давав право зачиняти двері в нашій церкві?» знову їх відчинив, – продовжує свої спогади мій співрозмовник. – І стали люди збиратися з усього села й дзвонити. Так тривало на Пасху весь день. Я йшов до клубу в кіно увечері, думаю, заскочу й ще подзвоню. На дзвіниці вже були старші чоловіки. Якраз у той момент церкву оточили з усіх боків міліціонери, й нас усіх затримали. То мені, як неповнолітньому, ніякого покарання не було, а кільком людям дали по два роки тюрми. А згодом храм таки зруйнували.
Михайлівську церкву в селі Люхча зусиллями громади на тому ж місці збудували вже у роки Незалежності. Як розповів виконувач обов’язків сільського голови Сергій Клочко, перше богослужіння відбулося у 1997 році.
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.