У це тяжко повірити, але є на Волині місцина, де легше побачити сліди червонокнижної тварини, ніж знайти відтиск стопи гомосапієнс. І цією унікальною територією є Черемський природний заповідник. Саме тут можна не просто пройтися екостежками, а повернутися на 10 тисяч років у минуле!
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
Таких тварин майже немає на планеті
Поки що ми з вами у ХХІ ст. Але в Черемському природному заповіднику повірити в це не зовсім просто. Бо сповнені дичини ліси, буйні трави під ногами, в яких вирує життя комашні та плазунів, – все це ніби з епохи середньовіччя.
На трьох тисячах гектарів заповідника мешкають 70 видів ссавців, серед яких навіть рисі, 106 видів земноводних, 200 видів птахів. Пернаті, до речі, тут не просто харчуються і дають потомство, а формують над територією заповідника транскоридори для польотів навіть між материками! А ще ця незаймана природа стала домівкою для 60 видів тварин, яких майже не лишилося на планеті!
Прямуючи поміж дерев, минаю дивної форми пеньок. Та, щойно з ним розминулася, як пеньок… ворухнувся і блимнув! Сова!
Втім не лише звірі і птахи тут уміють маскуватися. У часи Другої світової саме гущавина заповідника стала прихистком для сотень тутешніх жителів.
Ховали черемські ліси українців, які протистояли нацистським загарбникам та пускали під відкіс вагони окупанта. Рятували ліси євреїв, які переховувалися від «очищення арійської раси». Згадкою про підпільну боротьбу українців із загарбниками слугують до десяти землянок, де співробітники Черемського заповідника відтворили приблизний побут тих часів. Є навіть свідчення очевидців: декілька років тому громадянин США приїздив сюди з родиною, аби показати, де маленьким єврейським хлопчиком зумів урятуватися від автоматної черги.
Коханці на «Сузанці»
Проходимо якихось сотню метрів – і, наче машиною часу, потрапляємо на сто років у минуле. Бо он ця аж надто широка як для заповідника дорога – це залишки вузькоколійки. Її спорудили поляки, коли Волинь входила до складу Речі Посполитої. Тоді залізниця будувалася, аби вагонами вивозити цінну поліську деревину на Маневичі, звідти – на Варшаву та потім – аж до Нідерландів.
Проходимо через вузькоколійку – і перед нами унікальне, яких немає більше в Україні, Черемське болото. Воно глибоке і дуже холодне. Щороку завойовує все більше суходолу. Нині займає третину від загальної площі заповідника. А посередині має таємничий острів Безіменний.
Місцеві старожили кажуть, що за Польщі на болоті було менше води. Тож тут мешкали люди, паслася худоба. А подалі від людських осель та ока, поміж старезних дерев заховалося урочище «Сузанка». Майже сто років тому його дуже облюбувала молодь. Вона влаштовувала там гуляння й танці, зізнавалася в почуттях і зливалася в обіймах. Навіть, подейкують, не один жонатий чоловік у «Сузанці» потрапляв у вир емоцій зі звабливими панянками. А одна з коханок на ймення Сузанна так розтопила чоловіче серце, що ім’я своєї обраниці пан увіковічнив у назві урочища.
Можливо, в цих переказах більше вигадки, ніж правди. Втім на власні очі побачити обплетений чутками острів Безіменний усе одно кортить. І ми йдемо йому назустріч.
Крок убік – і ти у пастці трясовини
Шлях до заповітного острова проліг вузенькою стежиною, по обидва боки якого – незвичні як для низинного Полісся пагорби. Їх утворив льодовик. Долаючи тисячі кілометрів, він сунув за собою здоровенні маси ґрунту, каміння, рослин і тварин. Замість слідів лишав ось такі «пагорби», що по-науковому називаються еолові вали. І саме тут, на території Черемського природного заповідника, ця всесильна стихія врешті зупинилася.
Скажете: «Вигадка»? А ні! Неспростовним доказом теорії стають небачені для Полісся рослини, що їх льодовик присунув на Маневиччину й дозволив пустити коріння. Серед таких унікальних рослин – квітка, яка бачила мамонтів, пережила глобальне похолодання і заховалася поміж черемських трясовин.
До слова, тутешні трясовини дуже підступні: попід зеленим покриттям ховають глибоченні, наповнені крижаною водою урвища. Аби не вскочити в цю пастку під час збирання журавлини, місцеві жінки довгими кийками прощупують кожен метр, на який мають ступити.
Ця квітка бачила мамонтів!
Крокуючи все вище, нарешті, я врешті зупиняюся там, де 10 тисяч років тому зупинився й могутній льодовик. Тут, у найвищій точці заповідника, 164 метри над рівнем моря.
Помилувавшись зеленим верхів’ям сосен, спускаюся вниз. Бо саме там, пройшовши дерев’яні кладки з дощок, зможу нарешті побачити квітку, яка бачила мамонтів!
Ось і вона – росичка. Маленька й тендітна, насправді квітка є хижаком. Уся вона покрита червоними війками, із кожної звисає «сльоза». Та варто комасі в пошуках нектару сісти на росичку, як «сльоза» стає клейкою приманкою. І що більше комаха вертітиметься, аби звільнитися, то більше війки виділятимуть кислоти (так и мовити «шлункової»). Через добу комаха повністю розчиниться в квітковій кислоті, росичка всмокче всю поживу – і знову стоятиме далі в очікуванні нової жертви.
До речі, науковці припускають, що в дольодовиковий період (коли клімат був надзвичайно теплим і вологим) росичка була величезного розміру і цілком могла би позмагатися за звання найбільшої квітки на планеті, якою зараз є раффлезія арнольді діаметром у п’ять метрів.
Втім це було колись. А сьогодні час повертатися додому – у ХХІ століття.
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
