15 Листопада 2020
Новини

На Волині 8-річний хлопчик став весільним музикою

На Волині 8-річний хлопчик став весільним музикою

У родині волинянина Іллі Олексійовича Дячука майже всі чоловіки по батьковій лінії були музиками. Відтак і йому довелося у далекому 1934 році стати  весільним музикою, коли тільки-но виповнилося 8 років.

Тато був першою скрипкою, старший брат – другою, дід грав на контрабасі, а барабанщика весь час доводилося наймати чужого. Батько й сказав малому Іллі сідати за бубон, хоч він теж мріяв про скрипку. Часом ще поляка з кларнетом брали до свого гурту, - пише видання Вісник.

– Бумцаєш, бумцаєш на тому бубні, а очі самі закриваються. Раз – і вже спиш. Батько – бемц: «Що, шкуро барабанська, спиш?» – з гумором розповідає про своє «весільне» дитинство Люсік. – На весілля ходили по селах і хуторах, бо війна війною, а люди любилися й женилися. Якось у другому селі ми грали. Їдуть сани з батьками молодої. У кожухах сидять, набундючилися. Поляк, який грав з нами, кричить: «Ану, Люсік, дай їм огню!» Я як вріжу ще сильніше у свого бубна, що аж коні схарапетилися. І як рвонуть! Бачу, дід перший вилітає із саней у сніг, за ним баба телепнулась у кучугуру. Потім венгри, як фронт ішов, забрали з хати наші скрипки...

У 1943-му 16-річного Іллю забрали на роботу в Німеччину. Спочатку на залізниці в Австрії працював, паровози чистив. Потім – в Альпах на лісозаготівлі. Німці, в основному пенсійного віку, приїздили на роботу у понеділок, а на вихідні їхали додому. Один з них, який у Першу світову солдатом воював на Волині, привозив коробку з харчами, щоб підгодовувати Іллюшу, бо жалів худющого хлопця.

– Якось навесні, коли в горах усе цвіло й буяло, небо заступили американські літаки. І раптом один з них з хрестом на пузі загорівся й почав падати. Прямо на нас суне, але протягнув ще трохи – і гепнув неподалік у горах. Ми стали аплодувати, стрибати від радості. Минає трохи часу, аж виходить з лісу льотчик, весь побитий, у крові, і до нас сунеться. Хлопці кажуть, треба його добити. Але страшно, бо як узнають німці, розстріляють. А він кричить: «Гітлер капут!» Серед нас був один, який мову німецьку знав. Льотчик показує фотографію дружини, доньки. На знімку дівчинка років восьми у білих шкарпеточках, платтячку. Питає він, як звідси вибратися? Кажемо, що в понеділок приїде паровоз і можна буде добратися до міста. «Я до понеділка не доживу», – каже. І що робити? Шкода чоловіка, хоч ворог ніби, – згадує дід Люсік. – Беремо вагонетку, накидаємо зверху хвої, німець лягає туди, а ми двоє палицями впираємося в землю, відштовхуємося і так їдемо. З ніг уже падаємо, льотчик просить покинути його, бо самі пропадемо. Та ми його дотягли до міста. А це кілометрів з тридцять. Німець, який мене підгодовував, коли дізнався про це, заплакав. Каже, то ми цих хлопців моримо голодом і працею, а вони наших солдатів рятують... І не побоявся – забрав нас до себе додому ночувати. Вперше за стільки років ми помилися як люди і виспалися на постелі.

Повернувшись додому після звільнення і п’яти років служби в армії, Ілля Дячук став монтером радіо та зв’язку. Навіть трохи працював на радіовузлі й міг замість нудної симфонії поставити якусь веселеньку мелодію. Потім, звичайно, отримував за це «наганяй» з райкому партії.

Ніна РОМАНЮК

Друзі! Підписуйтесь на наш канал в Telegram та сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Волинь, музика, цікаво знати, Таблоїд
В тему

Останні матеріали