А він вижив, після втрати обох рук одружився і малює за допомогою протеза.
Ціна того, щоб ми жили у своїй країні, працювали, виховували дітей і читали новини за ранковою кавою, дуже висока. Щодня її платять українські захисники: здоров’ям, молодістю, а часто – й життям, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Один із них – Артем Гордієнко. Йому лише 30 років. А він уже на все життя залишився без обох рук після тяжкого поранення на фронті. Та його історія – не лише про війну і втрати. Це історія про мужність, про любов, яка приходить навіть у лікарняну палату, і про людей, на яких тримається українська нація.
Був слюсарем на заводі, став Героєм війни
Артем Гордієнко родом із Авдіївки на Донеччині. До великої війни його життя було простим і зрозумілим: робота, друзі, футбол. Він працював слюсарем на Авдіївському коксохімічному заводі – одному з найбільших промислових підприємств регіону.
Та все змінилося 24 лютого 2022 року. Уже через два дні Артем, довго не думаючи, прямував до військкомату. «Подзвонили з ТЦК – і все. 26 лютого я вже був у Територіальній обороні, у 109-й маріупольській бригаді», – згадує ветеран.
У підрозділі було багато місцевих. Донеччину вони знали як свої п′ять пальців. «Ми знали кожну посадку, кожну балку, кожну вовчу стежку. Це і було нашою перевагою», – пояснює Артем. Підрозділ тримав оборону на різних ділянках – Авдіївка, Нью-Йорк, Степове, Тоненьке.
У 2023 році Артем уперше пішов у штурм – під час зачистки села Водяне неподалік Донецького аеропорту. «Дистанція до ворога – метрів сорок. Село було поділене навпіл: половина наша, половина – росіян. Тоді ми вперше по-справжньому зрозуміли, що таке війна», – згадує військовий. Бойове завдання мало тривати три дні, але затягнулося майже на місяць: «Було важко. Багато втрат, багато поранених. Але ми вистояли».
Побратим відволік дрон на себе і врятував пораненого
Найстрашніший день у житті Артема Гордієнка настав у березні 2024 року – під час бойового завдання біля села Тоненьке, на яке група вирушила серед ночі.
«Було якесь погане передчуття. Інтуїція прямо кричала, що щось не так. Але наказ є наказ», – розказував пізніше боєць. Коли почало світати, військові висадилися з бронемашини і почали копати позицію прямо посеред поля: «Перед нами – гора, де сидить ворог, позаду – посадка. Ми почали закопуватися, бо треба було стримати прорив». Аж тут буквально через кілька хвилин – масована атака дронів і мінометів. У якийсь момент Артем перевернувся на спину і побачив, що прямо в обличчя летить скид із дрона. «Я зрозумів, що маю секунду на рішення. Думаю: або мені розриває голову, або руки. Я закрив обличчя руками. Пролунав вибух. Розплющую очі – а мої кисті висять на шкірі. Все. Їх відірвало», – ділиться ветеран, шокуючи спогадами.
Побратим одразу наклав турнікети, але атаки продовжувалися. «Я вже злий був, чесно кажучи. Думаю: руки перебиті, лежу, а вони знову кидають. Другий скид вибухнув біля ноги. Вирвавши мені частину м’язів стегна. Третій дрон уже хоче добити мене пораненого. Але російського оператора дронів відволік побратим із позивним Саймон. Ціною власного поранення він фактично врятував мені життя», – каже Артем.
Машину так трясло, що серце перезапустилося!
Через безперервні масовані атаки евакуацію довелося чекати 28 годин. Поранений Артем лежав у холодній посадці під постійними обстрілами. «Було сиро, холодно. Березень. Хлопці боялися багато знеболювальних колоти, щоб у мене серце не стало», – продовжує оповідь ветеран.
За цей час Артем двічі пережив клінічну смерть. Коли евакуаційна група нарешті приїхала, його вже вважали загиблим: «Мене поклали в пікап як двохсотого. Машина їхала швидко, сильно трясло. І саме ця тряска, за словами лікарів, «перезапустила» моє серце. Тому в якийсь момент один із військових заглянув до мене. «Стоп… та він же дихає!» – здивувався».
Свідомість до Артема повернулася вже у лікарні ім. Мечникова у Дніпрі. Лікарі були здивовані.
– Мені прямо сказали: «Таких людей до нас поступає мало. Але ви дуже хочете жити». Адже поранення були критичні: висока ампутація обох рук, серйозна травма ноги, пошкоджене око, проблеми з нирками через втрату крові. Лікарі давали десять відсотків, що виживу, – пригадує він.
Але молодий організм вистояв.
Знайомство почалося зі сварки
Після стабілізації Артем потрапив у відділення довготривалої реабілітації в Києві. І саме там відбулося те, про що Артем навіть не думав, але що кардинально змінило його життя.
Анна працювала у відділенні сестрою-господинею. Якогось дня зайшла в палату, попросила пацієнтів прибрати зі столів і підвіконь солодощі, бо, мовляв, має бути перевірка. «Хто не може сам, хай просить сусідів по палаті!» – командувала Анна. Артем цього не зробив: «Я тоді був дуже злий. Думаю: куди я маю ті цукерки ховати, якщо у нас один холодильник на весь поверх, а волонтери несуть і несуть?» Анна сварилася на всіх, та Артем сприйняв це на свій рахунок. Тож, коли Анна дізналася, що образила його, вирішила попросити пробачення: «Я підійшла до нього, пояснила, що це стосується всіх, а не лише його». Розмова закінчилася жартами, а підвіконня сварки стало підвіконням єднання.
Щоправда, спочатку Артем не був готовий до нових стосунків: «Я взагалі не думав про це. Хотів спочатку зрозуміти, що відбувається з моїм життям». – «Бо це я перша на нього оком поклала», – зізналася Анна.
Згодом Артема повезли на протезування до США. Анна залишилася в Києві. «Він поїхав у липні, а повернувся в грудні. Телефонував раз на місяць, – згадує вона. – А одного ранку, о 4.19 дзвонить телефон. «Привіт, – каже. – Я через годину буду в Києві». Що робити? Борщ зварила, голубці накручені мала. Вийшла на вулицю зустріти».
Під час стосунків між молодими людьми не все було гладко. Якось після сварки Анна навіть сказала: «Все, більше не прийду до тебе». Та Артем через трохи набирає: «Треба поговорити. Я тут щось придумав. Думаю, ти заціниш». Вони сіли з кавою на лавці, і Артем просто сказав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною». Навесні 2025-го Артем зробив пропозицію. А 7 червня пара одружилася.
Йому облаштовують адаптоване житло
Щоб бодай частково компенсувати втрату рук, Артему потрібні були біонічні протези. А це близько 80 тисяч доларів. Та він не зневірився: відкрив збір, через декілька місяців уже мав необхідну суму. У США вчився користуватися «новими руками». «З лівою якось простіше все виходило. А, щоб вставити праву руку в куксоприйомник, треба своєю вагою тиснути, і це боляче», – не приховує ветеран. Але за допомогою біонічних протезів Артем багато всього навчився. Навіть малювати! «Чесно кажучи, лівою виходить навіть красивіше, ніж раніше своєю правою», – усміхається він.
Попереду в Артема ще операції, тривала реабілітація. «Найважче – коли до тебе доходить, що рук більше немає і ти не можеш зробити елементарних речей. Але тоді рятують друзі й побратими, – каже ветеран. – От пішли ми якось в Макдональдс. Один товариш допомагає бургер їсти, інший – кока-колу тримає. І сміємося. Бо близька людина поруч – це головне. Я дуже вдячний Ані. Вона витрачає на мене багато нервів і сил. Але коли поряд є хтось свій – це зовсім інше життя».
А ще – важливо розуміти, що твої втрати не даремні, і що це оцінюють. І за мужність та героїзм у боях Артем Гордієнко отримав відзнаку Міністерства оборони «Залізний Хрест».
…Сьогодні Артем бере участь у проєктах допомоги важкопораненим ветеранам, консультує в питаннях адаптивного житла для військових із тяжкими ампутаціями рук. Одну таку квартиру готують і для нього. «Живемо надіями, – усміхається ветеран. – Але хочемо, щоб ці надії стали реальністю».
Ніна Грицюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
