Доки ходила по воду, маленьку донечку… вбило снарядом
Після трагедії жінка стала шпигункою в кублі сепаратистів, отруїла танковий батальйон ворога і пережила чотири місяці катувань у полоні
Про страшні реалії війни розповіла жінка, яка втратила в зоні АТО найцінніше, – свою маленьку доньку. В інтерв’ю журналістам програми «Гроші» вона поділилася історією свого життя, від якої кров холоне в жилах…
– Для мене війна розпочалась 24 липня – з того моменту, коли я вийшла по воду, – розповіла вона про пережиту трагедію. – Тоді було таке собі легке перемир’я. Я вийшла набрати води, бо її не було взагалі, а вдома – маленька дитина. Я пройшла зовсім трохи, коли почула, як просвистів снаряд… Він влучив у наш будинок і повністю зруйнував його. Дитина загинула на місці. А тато в той час уже підтримував окупантів. На похороні власної доньки він сказав… «щоб якнайбільше українських дітей передохли…» і повністю перейшов на бік окупантів.
Хлопці із «Правого сектора» помогли мені похоронити дочку. І я пішла воювати…
Перший час чим могла, допомагала нашим.
Дівчина знає Донбас, як свої п’ять пальців. Вона вирішила видати із себе свою для сепаратистів і таким чином допомагати нашим, збираючи інформацію в тилу ворога.
– Ми тоді увійшли в Піски. Пробувши там близько місяця, я почала їздити в Донецьк, збирала дані від самих же сєпарів про кількість їхніх підрозділів, зброї й боєприпасів. Працювала в них, на кухні допомагала і таким чином розвідувала потрібну інформацію.
– А 15 серпня мав початися наступ на Мар’їнку сьомого танкового батальйону сепаратистів, другої танкової роти. То я їм такий обід приготувала… із щурячою отрутою… наступного дня всі в лікарні лежали. Так наступ був зірваний.
А потім жінку чекали… довгі чотири місяці полону.
– У полон я потрапила, коли переносила інформацію. Хтось мене здав. У тому місці, де мене мали зустріти свої, зустріли сєпари… Мене били, намагалися вибити інформацію. Мені влаштували тортури, ламали ребра, різали, рвали «на живу» зуби. А найстрашніше для мене було, коли напроти мене саджали хлопця і починали його мучити в мене на очах. Йому ламали пальці, кістки, різали язик. Мені в ті моменти хотілось просто вмерти. Свою біду виявилося терпіти легше, ніж чужу.
Дівчину врятували свої. Викупили за 10 тисяч доларів. Тепер вона – снайпер. Свого першого вбитого ворога вона пам’ятатиме завжди.
– Першого вбити було важко. Бо снайпер бачить обличчя… А далі поступово стало легше. Але потім я відчула, що втомилася від війни. Перейшла в медики, стала помагати пораненим. Хоча, якщо буде потрібно, я готова знову взяти до рук зброю, щоб захищати Україну…
Підготувала Ольга ФЕДОРЕНКО
БІЛЬШЕ ВРАЖАЮЧИХ ТА ДУШЕВНИХ ЖИТТЄВИХ ІСТОРІЙ ЧИТАЙТЕ В ГРУПІ «ЖИТТЄВІ ДРАМИ» В FACEBOOK! ЩОБ ПІДПИСАТИСЯ НА НЕЇ — НАТИСНІТЬ ТУТ!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
