Після Нового року Валентина Мельничук переїхала з міста в бабину хату.
«А ви чули? Новину чули? – загомоніло село. – Валька Мельничукова тепірка в селі зостанеться! Інтересно, як вона з таким норовом буде в нас жити». Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
І в селі мали рацію. Бо Валя років 15 тому переїхала до міста і з тих пір про неї – ні слуху ні духу. Тільки й приїжджала, що на проводи. Та й то майже ні з ким не розмовляла. «Добрий день», – і пішла. «Якась геть відлюдькувата, – дивувалися односельці. – Але що з тих «городських» вОзьмеш?..»
Несподівана жителька
Коли Валя переїхала в село назовсім, то все одно лишалася не такою, як усі. Корови не мала. Свиней не тримала. Бабин пай віддала сусідам. Добре, хоч вони за те то картоплі дадуть із капустою, то принесуть молока-сиру.
Вона – ця Валя – раніше працювала в місті вчителькою. У сільській школі вакантних посад не знайшлося, то Валю взяли бібліотекаркою. Зарплату давали мінімальну. Але жінка цілими днями була на роботі. І діти коло неї – як курчата біля квочки крутилися.
«Чим то ти їх заманила?» – дивувалася Валина попередниця. Бо в цієї, старої бібліотекарки, одні павуки поміж книгами снували та ще коли-не-коли вчителі заходили книжку поміняти і язиками почесати.
Але «секрет» Валиної успішної роботи на новому місці був простий – вона дуже любила дітей. Тому кожного тижня школярики бігли з бібліотеки додому і щебетали батькам, скільки всього цікавого їм розказувала Валентина Олегівна, якими цукерками пригощала.
А одного дня Валя-бібліотекарка принесла дітям величезного торта. «Він такий був добрий! – розказували вдома діти. – Тільки Валентина Олегівна, коли нам його нарізала, то дуже плакала…»
Валя тоді справді не бачила за сльозами світу Божого. Бо того дня її дитині мало виповнитися п’ять рочків. І могла Валя донечці заплітати косички, зав’язувати бантики, взувати туфельки на каблучку – такі самі, як ті, що виглядали з маленької труни…
У дитини – пухлина в голові
Після того випадку з тортом і сльозами в селі ще більше обговорювали Валю-бібліотекарку. Бо тепер вона здавалася не просто відлюдькуватою, а якоюсь підозріло дивною.
Давай люди розпитувати одне в одного, чому б то бібліотекарка плакала. І таки взнали: минулого року пережила Валентина велике горе. «Як вона після такого ще тримається на світі?» – дивувалася знайома. Вона жила в місті, добре знала Валю, а телефоном розповіла своїм родичам у селі історію, від якої аж мурашки по тілу...
От тоді й дізналися люди, що у Валі було колись щасливе життя. Чоловік хороший, Павло. Коли донечка в них народилася, то він на радощах носив Валю на руках, сам ночами до дитини вставав, навіть кашку варив.
От тільки дитина була неспокійна. Плакала вдень і вночі. Спершу батьки думали: всі діти плачуть, скоро минеться. А воно не минало, тільки гірше ставало. Направила їх лікарка на огляд, і у дівчинки виявили пухлину в голові…
Плач. Біль. Операції. Збір грошей. Знову операції. Три роки сім′я жила, наче в пеклі. Та дива не сталося…
Після смерті доньки Валя справді наче збожеволіла. Обіймала тільце померлої Марійки. Цілувала в посинілі губки. Довго шукала їй туфельки на каблучках. Бо коли вони чекали операції (тієї, ОСТАННЬОЇ), то разом мріяли про те, як будуть щасливо жити після одужання. Марійка ще тоді усміхнулася і сказала, що видужає, і з лікарні вийде в білих туфельках на каблучках, і буде в них ходити довго-довго, аж поки сніг не випаде.
Не вийшло дівчинці саменькій вийти. Павло ніс її на руках, бездиханну. Притуляв до грудей і гірко плакав. Посивілий за одну ніч, він від горя мов закам’янів. А коли почитав у новинах, що москалі запустили ракету і вбили дітей, то не витримав і сказав: «Пробач мені, Валю, але більше не можу сидіти вдома і бачити, як убивають дітей». – «Павле, але у тебе ж інвалідність! – злякалася Валя. – Куди ти зі своїм здоров′ям?» – «Якщо не воюватиму, то буду окопи копати чи стану водієм. Де-де, а там мені роботу знайдуть», – відповів Павло. І скільки Валя не просила зостатися, скільки не благала не лишати її саму, чоловік таки мобілізувався.
На роковини по дитині стала вдовою
Щойно люди в селі дізналися, скільки Валя пережила біди, почали до неї ставитися геть по-іншому: із повагою до її горя, зі співчуттям. Коли Валя готувалася робити роковини по своїй Марійці, жінки запропонували помогти приготувати поминальний обід. Священник підказав, як правильно провести панахиду. Але Валя чекала головної підтримки – чоловіка Павла. А він усе не телефонував. Хоча домовлялися, що приїде.
…От і той важкий день. Він знову нагадав Валі про похорон маленької дочки, після якого минув рівно рік.
Щоб телефон не задзеленчав посеред панахиди, Валя вимкнула звук. А щойно вийшла з церкви і дістала мобілку, побачила на екрані: десять пропущених дзвінків і… з невідомого номера. Вкотре набрала чоловіка, а він укотре не відповів. Відганяла, як могла, важкі думки. Але… Коли телефон знову задзвонив, Валя вже здогадувалася, ЩО САМЕ вона почує.
Наче в тумані, ходила Валя після того дзвінка. Під час похорону Павла медичка постійно колола вдові заспокійливе. Тож Валя була, як у тумані. Майже нічого потім не пам?ятала. І тільки потім люди розказали, як вона обіймала закриту труну, як просила, аби їй востаннє показали Павлика, як хотіла лягти з ним у могилу, бо світ для неї почорнів…
Невже горе так об′єднало, що стали коханцями?!
Якийсь час Валя взагалі не виходила до людей. Односельці заходили, приносили їсти, співчували. Але розмова не клеїлася. І лише коли школярики забігали до Валентини Олегівни провідати, вона журливо на них дивилася й усміхалася крізь сльози.
Саме вони, дітлахи, й допомогли жінці знайти силу повернутися на роботу. Щоб не лишатися самій у хаті, Валя із самого ранку вже йшла на роботу. Весь день проводила серед дітей і книжок. А додому поверталася пізно ввечері: щоб тільки переступити поріг хати – і в ліжко.
Правда, заснути було дуже тяжко. Але одного разу наснився Валі сон: ніби йде вона вузькою стежиною, а назустріч – Марійка: в білих туфельках на каблучках, у платтячку, в якому лежала в труні. Валя простягає руки до доньки, хоче обійняти. А Марійка спокійно так: «Візьми яблучко. То – на щастя». Валя взяла і прокинулася. А в самої руки – гарячі-гарячі…
…Чомусь запам’ятала Валя це видіння. Хоча доня їй снилася і до того, і після того.
Щоб наповнити порожню хату дитячим сміхом, бібліотекарка на вихідні почала запрошувати школярів до себе в гості. Напече пирогів із вишнями та маком – і чекає своїх маленьких читачів. А вони й раді.
Особливо полюбила Валентину Олегівну сусідська мала. І звати її було так само, як Валину покійну донечку, – Марійка.
Раніше дівчинка жила на іншому кінці села: з мамою, татом, бабусею, дідусем. Та потім її маму збила на смерть машина. Вдівець Степан перебрався від тестя з тещею у стару батьківську хату, якраз біля Валі-бібліотекарки. Зробив у хаті ремонт, провів воду, газ і забрав Марійку. Теща з тестем просили лишатися, бо ж мирно жили, з дитиною би помагали. Але тяжко було Степанові після загибелі дружини. Куди не піде, на що не гляне – це все нагадувало про дружину. Тому й вирішив усе почати з нуля.
А через трохи селом пішов поголос, ніби Валя зі Степаном – коханці, і що ніби хтось бачив, як Степан від Валі не раз і не два ходив уночі.
Одна вчителька, яка завжди першою взнавала всі сільські новини, зайшла в бібліотеку нібито взяти підручник на урок. Але не встигла Валя винести книгу, як учителька й запитала, чи то правда: «Кажуть люди, що ви зі Степаном тойво… Коханці». «Я зі Степаном?! – почервоніла Валя, наче маківка. – Ви би краще про уроки думали, а не плітки розносили!» І пішла нібито розставити книги на полички.
То сон виявився пророчим?
Увечері Степан зайшов до Валі, бо обіцяв перевірити справність комина. Але бібліотекарка зустріла його на порозі й промовила: «Дякую, Степане. Але ти, мабуть, більше не приходь до мене. Бо про нас такі чутки вже ходять». – «І що кажуть «добрі» люди?» – «Що ми – коханці!» – «А хто такі «коханці?» – запитала Марійка. Бо вона стояла у Степана за спиною, і Валя не побачила дитини. Бібліотекарка аж засоромилася, що підняла при дівчинці цю делікатну тему. Але Марійка тут заповнила незручну паузу: «Дивіться, які мені тато туфельки подарував на Новий рік: білі, ще й на каблучках!» – похвалилася.
Валя глянула на туфельки і… Степан ледве встиг підхопити непритомну жінку. Заніс на диван, попирскав водою лице. Валя – наче в тумані. Ледве підняла повіки. Бачить, над нею схилилася сусідська Марійка і простягає руку з чимось багряно-червоним: «Візьми яблучко. То – на щастя».
Валі знову стало недобре. Вона вже не розуміла, то сон, видіння чи реальність. Руки стали гарячі-гарячі. І в голові: тук-тук, тук-тук. Невже доля?..
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
