Подружжя, яке дивом вижило під обстрілами, розповідає, яке нині пекло у прифронтових селах. Людей убивають прямо в їхніх хатах.
Щодня спалюють у селі по чотири-п′ять будинків. Осиротілих дітей сусіди рятують, витягуючи через вікна, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Таке пекло росіяни кожного-кожнісінького дня влаштовують нашим людям. І що більше підсувається фронт, то жахливішим стає наближення московської орди. Тож місцеві жителі під обстрілами рятуються, хто як може. А серед них – Лілія Саліонова та Віктор Кожевніков.
Син утратив ногу на війні
– Ми з чоловіком обоє з Дніпропетровщини, – розповідає 44-річна Лілія. – Я колись жила з двома дітьми у селі Різдвянці. А коли ми зійшлися з Віктором, то переїхала до нього в село Братське.
Усі ці роки подружжя господарювало. Обробляли 50 соток городу. Тримали кролів, домашню птицю. Жінка була соціальною працівницею – допомагала в селі немічним і стареньким. Її чоловік, попри інвалідність дитинства, працював на городі, стежив за порядком у домі, готував їсти.
– Молодшій моїй доньці, Анастасії, 19 років, – продовжує Лілія. – Синові Ігорю – 28. Я ним пишаюся. Бо ще коли була АТО, Ігор п′ять років був на фронті. У грудні 2021-го повернувся в цивільне життя. А в березні 2022-го знову був на передовій.
Захищаючи рідних та Україну, син Ігор пройшов багато гарячих точок. А в листопаді 2024-го втратив у бою ногу. Тож тепер пересувається на протезі.
– Коли я взнала про ампутацію, дуже плакала: це ж моя дитина без ноги, – знову не стримує жінка емоцій. Але, як виявилося, випробування Лілії на тому не закінчилися…
Подружжя згоріло, троє дітей – сироти
– Від нашого села до кордону з Донецькою областю 48 кілометрів. Тому ми не вірили, що фронт стане нашою реальністю, – зізнаються Віктор та Лілія. – Коли в кінці вересня до нас почали залітати кацапські безпілотники, ми надіялися, що воно минеться.
Але з кожним днем ставало все гірше й гірше.
– Наше село невеличке. Всього триста людей було на початку повномасштабного вторгнення. А от у сусідній Андріївці – майже 2800 жителів. Так-от, і їх, і нас кацапи крили й досі криють кожен день, – розповідає Віктор Кожевніков.
– Спочатку росіяни робили нам пекло безпілотниками. А з початку жовтня стали запускати керовані авіабомби. Це такий страх, що словами не передати! – плаче жінка. – Недавно сусіда всього посікло, коли йому в хату росіяни запустили «Герань».
– Ми побачили о пів на першу ночі, що його хата горить. Кинулися воду брати. Вогонь гасити. А тут бачимо – треба ще й сусіда витягати. Він під вікном спав, але, Слава Богу, живий.
– А 28-річну жінку та її чоловіка москалі недавно вбили, – додає подружжя. – Запустили дрона в будинок. Якраз у ту кімнату, де спали чоловік із дружиною. І вбили. А троє дітей у сусідній кімнаті дивом вижили. Їм усього вісім, шість років і найменшій – рік та дев′ять місяців.
– Дрон як бабахнув! – пригадує Віктор. – Хата зразу у вогні! Добре, що сусіди побачили, то дітей устигли через вікно витягнути. А зразу після того вогонь перекинувся на підсобне приміщення. Там бензин. Почало горіти, вибухати. Коротше, жах…
– Добре, що в тих сиріток є родичі, – додає Лілія. – А інакше куди їх – в інтернат? Бабуся забрала двох дітей. Тітка – ще одну дитину. Щоби більше не ризикувати життям онуків, бабуся зразу переїхала з ними десь на захід України. І ви знаєте: як відчувала. Бо буквально через пару днів у її хату був такий прильот, що від будинку – одні руїни…
Сумка з одягом і документи – це все, що змогли взяти
Попри такі жахіття, Лілія з Віктором до останнього не хотіли покидати рідний дім. Удень іще пробували господарювати. Жінка їздила на роботу в Лиман: працювала там у теплиці. Але з приходом ночі москалі влаштовували селянам пекло.
– У нас ні підвалу, ні льоху. Тому спочатку ми ховалися в садку під деревами, щоб дрони нас не бачили, – каже Віктор.
– Коли зрозуміли, що то дуже небезпечно, щовечора брали документи, сумку з теплішим одягом і йшли в лісопосадку пересиджувати. А якогось разу вже таке почалося, що син по телефону сказав: «Мамо, біжіть до річки! Туди не будуть цілитися!» І ми побігли. Серед ночі. Залізли під кладку-місток. І так ховалися там усю ніч… – продовжує Лілія.
Після того москалі вже й зранку не давали людям жити. Тому одного дня подружжя таки зателефонувало на номер SOS-Схід і попросило їх евакуювати.
– Як нам тяжко було все лишати – це не передати словами!.. – плаче Лілія. – Кури, качки, кролі, собака. Хата на сім кімнат. Хлів. Город. Паї. Ми все лишили! Геть усе, що так тяжко заробляли все життя!
– Із собою, – додає Віктор, – узяли тільки одяг, щоб перевдягнутися, і документи. Все…
«Плачу за домом і вдень, і вночі»
Хоча подружжя могло виїхати в будь-яку точку України, та Лілія з чоловіком обрали найближче, що було від дому, – Запоріжжя.
– Нам пропонували гуртожиток. Це 2500 гривень щомісяця платити. Але син сказав: «Шукайте квартиру. Я грішми поможу». Отут, на п′ятому поверсі, ми вже місяць. Платимо шість тисяч за оренду плюс комуналка, – продовжує жінка. – За чоловікову пенсію не проживемо. Тому я зразу влаштувалася замітати двори. А недавно пішла прибиральницею: мию під?їзди в багатоповерхівках.
– Сказати, що тут повністю безпечно? Такого нема. Бо Запоріжжя росіяни обстрілюють щодня. Особливо ті мікрорайони, що на околиці. Від нашого будинку туди – чотири кілометри. Тому й тут добре гупає, – каже Віктор. – Але з тим пеклом, що в селі, не порівняти. Там кацапам лишилося якихось півтора кілометра, щоб окупувати наше Братське.
– Я думала: переїдемо до Запоріжжя – і спокійніше мені буде, зможу виспатися. Але… – і Лілія знову не стримує сліз. – …душа болить за домом, за селом… Поки я на роботі, якось легше, можу відволіктися. А тільки повертаюся до квартири, зразу плачу. Тісно мені тут. Задихаюся в чотирьох стінах… Я ж у селі все життя. Люблю в садку працювати, на городі. Люблю природу і простОри. А в місті – то не моє…
...Коли на початку розмови я запитала в подружжя, чи згодились би вони переїхати десь далі – на Рівненщину чи Волинь, Лілія з Віктором були категорично проти. Мовляв, хочуть ближче до рідного села. Але що більше ми спілкувалися, то більше Лілія схилялася до думки, що їй у Запоріжжі буде гірше, ніж хай у далекому, але селі.
– Я не молода, щоб то там пожити, то сям. Мені хочеться вже, якщо вселитися, то надовго, аж поки моє Братське не визволять, – пояснює жінка. – Хочу облаштувати дім, городик тримати. Хочу спокійно хазяювати, як то було раніше, поки на нашу землю не прийшли кацапи.
Можливо, хтось, хто зараз читає ці рядки, зможе запропонувати подружжю хатину в селі? Або іншим чином підтримати Лілію з Віктором? Якщо так – лишаю вам їхній номер: (097) 69-10-524. І можливо, саме ваш дзвінок подарує цій родині щастя…
Оксана Бубенщикова
На фото Сергія Деденка:
будинок, який загорівся
внаслідок обстрілу військ рф
у Семенівській громаді
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
