Коли Люба народила свого Сергійка, здавалося, щасливішої людини нема у світі. Бо у 36 років то був її останній шанс стати мамою.
Начальник, від якого завагітніла Люба, зразу сказав: «Ось гроші на аборт. Бо своєї сім’ї я не кину». Люба передчувала, що саме так скаже коханець. Бо хто вона – якась там секретарка, а хто він – сам начальник ЖЕКу, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Відтак наприкінці сварки Люба спокійно відповіла, що грошей не потребує і сама вирішить, як учинити зі СВОЄЮ дитиною. «Ти що – «опозорити» мене надумала? Кар’єру поламати через свого байстрюка?» – почервонів від люті коханець. Бо за свій вік він мав багато коханок, але такої норовливої ще не було.
Втім вона була непохитна. Одне попросила – дати допрацювати до декретної відпустки, щоб мати потім виплати на дитину. І начальник погодився…
Жила тільки заради дитини
Після появи на світ Сергійка Любі тяжко довелося. Ще й у гуртожитку, де на сім кімнат – одна кухня й туалет. Тож батьки, які мешкали в селі, запропонували переїхати до них. Люба аж заплакала, прочитавши маминого листа. Бо розуміла, наскільки буде важко батькам пережити той сором: дочка байстрюка нагуляла. Та через тиждень тато з мамою все одно приїхали із села помогти дочці перебратися з малим дитям.
Попервах Любі справді було непросто. Коли не йде селом, відчуває, як поглядом проводять її односельці, як перешіптуються й хитають головами: от, мовляв, яка в тому гОроді розпуста.
Але через рік, ідучи вулицями села, Люба вже не опускала очей. Навпаки: сяяла усмішкою. Бо за ручку жінка вела своє щастя, своє сонечко, сенс свого життя – сина Сергійка.
Оскільки Люба була в селі одна з небагатьох, хто мав вищу освіту, вміла вести документообіг, швидко набирала на друкарській машинці, то невдовзі її запросили працювати в колгоспній конторі. Тоді вже геть легко стало Любі: і гроші є, і повага, і за маленьким Сергійком батьки доглядають.
«Може б, тобі, доню, ще хорошого чоловіка знайти?» – не раз запитувала мама. «Та нащо він мені здався? – сміялася у відповідь Люба. – Такого, як тато, я вже не знайду. А на гірших навіть часу не буду тратити». – «Але синові тато треба, – долучався до розмови батько. – Я ріс сиротою, то знаю, що кажу».
Втім Люба, після того, як коханець покинув її вагітною, розчарувалася в чоловіках. І хоча не один до неї потім сватався, та жінці усе була недогода: то випити любить, то крепко ревнивий, то командує, наче жінка – то його власність. Так і перебирала аж до сивого волосся.
Невдячний ледащо
Тим часом Сергійко виріс. Гарний такий хлопець. Але балуваний – що ну! Вчитися не хотів. Помагати матері – теж. Доки дід був живим, то ще трохи гнав онука до роботи. А вже як баба з дідом повмирали, Сергійко геть відбився від рук. Тільки гроші йому давай та «одьожки» модні.
Поки Люба працювала в конторі, на життя вистачало. А як колгосп розвалився, то що хоч роби: пенсії ще нема, а роботи вже нема.
«Може б, ми, Сергію, та насадили ранньої картоплі? У червні викопаємо, до міста на базар повеземо, та й уже буде копійка?» – не раз пропонувала Люба. «Як вам треба, то садіть», – відповідав син, сидячи під телевізором. «А може, заведемо свиноматку, будемо поросят розводити і людям продавати?» – знову пропонувала Люба. «Ото придумали! – пхикав у відповідь Сергій. – Буду я по селу «позоритися» з вашими поросятами».
Тож, поки була молодша, Люба сама тягнула того плуга. А як літа на старість повернули, то геть стало сутужно. «Ма’, а скільки будемо одну бульбу їсти? Вже вона мені поперек горла стоїть», – колупав Сергій ложкою в мисці. «А де я тобі іншого наберу? Добре й так, що не голодуємо», – відповідала у відповідь матір. І після чергової такої розмови Сергій не витримав: «Їду я від вас». – «А то куди?» – не второпала Люба. «На багатші села». – «І що – мене саму кидаєш?» – «Не вмрете, – скривився у відповідь Сергій. – Бульба є. Корова є. А я більшого хочу, ніж тут із вами скніти».
І скільки Люба не просила, скільки не пропонувала в селі заробляти, 20-річний син навіть слухати нічого не хотів.
Столичні заробітки
Прямуючи автобусом до Києва, Сергій уявляв, як він заробить у столиці грошей, купить модну іномарку, приїде на празник у село, і всі будуть йому заздрити. Але… в Києві таких мрійників було на кожному кроці. Тож, аби мати на їжу, на житло і так-сяк одягнутися, пахав Сергійко, аж куфайка заверталася.
Пізно ввечері повертаючись із роботи, він не раз згадував рідне село, маму і думав: «От би зараз тої бульбочки зі шкварками…» Але гордість не давала здатися. Бо Сергій був упертим, як батько.
А от Люба тужила за сином. День і ніч за нього молилася. Щоб бодай зрідка чути любимий голос, наскладала з пенсії грошей і купила мобілку. І вже не через Сергієвих друзів, а напряму телефонувала єдиній дитині.
«Алло, синочку, ти хоч їв що сьогодні? – бідкалася щоразу, коли син піднімав слухавку. «А як не їв, то що – привезете?» – в’їдливо запитував син. «То, може, автобусом передам? Чи поїздом із Ковеля?» – «Як хочете», – знехотя відповідав син. Але потім, коли отримував торби їжі від мами, то запихав за дві щоки. І ні разу, уявляєте – ні разу! – не подзвонив після того мамі й не подякував. Ні за тушківки й пироги, ні за те, що за останні гроші мама оплачувала синові посилки.
Померла із синовим фото в руках
«Сергійку, дитино, чого ж ти ніколи мені не подзвониш? Умру – і не знатимеш навіть», – передзвонила Люба до сина в надії, що пошкодує її, слабу, що лагідне слово промовить. «Ма’, знайшли, коли нюні розпускати! – гаркнув Сергій у відповідь. – Тут робота кипить! Нема коли вгору глянути! А вам тільки дай язиком почесати». І кинув трубку.
Боже, як же гірко стало матері. Наче хто серце покраяв ножем. Узяла портрет сина, де він маленьким усміхається. Поцілувала. Притулила до щоки. «Дитино моя, дитино… Я ж тебе все життя так любила. Всю себе віддавала, щоб тільки ти щасливим ріс. А ти… Ні крапелиночки любові мамі не даси…» – і заплакала…
Коли наступного ранку Люба не вигнала корови на пашу, сусіди подумали: проспала. «Гей, хазяйко! Пора вставати!» – гукнули з порога. Але тільки-но ступили до кімнати, так і зупинилися. Бо там на дивані, із синовим фото в руках, Люба померла… З тужливою посмішкою на вустах…
«Невже ж не приїде? Рідний син – і з матір’ю не попрощається?» – перешіптувалися люди, сидячи біля Любиної труни. Але Сергій не приїхав. Сказав, що з роботи не відпускають. Перекинув родичам 200 гривень на карточку. Попросив купити від нього вінка. От і все прощання…
Пророчий сон
А десь через місяць сталося неймовірне. Сергію того дня бригадир сказав іти на висотні роботи. «А що – хіба троси для підстраховки вже замінили?» – здивувався Сергій. Бо перед тим увечері один із тросів обірвався і ледь не погубив життя одного з будівельників. «Не переживай! – махнув рукою бригадир. – Зв’язали таким вузлом, що витримає і тебе, й мене, разом узятих. А як сьогодні закінчиш об’єкт, то ще й премію дам».
Зірватися з десятого поверху Сергій, звичайно, не хотів. Але думка про борг за оренду квартири й можливість погасити його премією додали сміливості. Тож Сергій пообіцяв: після обіду візьметься до роботи.
Перекусивши так-сяк, сів перепочити. Аж тут чує – мобілка дзвонить. Глянув на екран «МАМА». «Ти ж наче померла?» – здивувався. Підняв трубку. «Алло, Сергійку. Ти сьогодні не йди на об’єкт. Скажи бригадирові, що мама померла і що ти маєш їхати на похорон. Пообіцяй, що так і зробиш», – просила Люба. «Але ж…» – пробував щось сказати Сергій. Втім мама його перебила: «Пообіцяй мені, сину. То моє останнє до тебе прохання». – «Добре, мамо», – відповів Сергій і… прокинувся.
«Що за сон?» – прошепотів сам до себе і витер піт із чола. «О, ти тут? А я бігаю шукаю, – у ту ж мить зайшов бригадир до вагончика. – То що, останній ривок – і премія твоя?» – «Павлович, вибачайте, але… – зам’явся Сергій. – В мене мама померла. Мушу йти на останній автобус». – «От халепа… – зачухав бригадир потилицю. – Ну, але що вдієш? Їдь. Попрошу когось іншого з хлопців».
Щоб не «палитися» на обмані, Сергій справді попрямував до орендованої квартири. Дорогою навіть пожалкував, що отак здуру відмовився від премії. Аж тут дзвінок із роботи: «Алло, Серього! В нас «чепе»! Обірвався трос, і пацани з десятого поверху вниз! Уяви!!!»
Сергій аж зупинився від почутого. Невже? Невже мама-небіжчиця прийшла до нього вві сні й урятувала від смерті?! Сльози полилися по щоках. Сергій підняв очі до неба і прошепотів: «Пробач мені, мамо… Пробач…» А потім… зірвався й побіг, аби встигнути на останній автобус. Бо завтра мав бути День матері і його провести син хотів на могилі найріднішої людини…
Оксана Бубенщикова
А ще більше неймовірних розповідей – у нашій газеті «ТВОЄ ЖИТТЯ. Цікаві люди. Історії. Любов. Поради». Купуйте! За індексом 76 305 передплачуйте! Точно не пожалкуєте!!!
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
