Надя з чоловіком Олегом завжди мріяли переїхати на пенсії в село. Бо що, скажіть, робити в чотирьох стінах багатоповерхівки? А в селі – і садок, і городик під хатою, і з людьми побалакати можна.
Оскільки Олег усе життя працював хірургом, то й на пенсію вийшов раніше. Продали вони з Надею квартиру в місті. Купили будиночок за 12 км від обласного центру. Надя перевелася вчителькою до місцевої школи. І так – серед сільської краси – подружжя й осіло, - йдеться у газеті «Твій вибір».
Але радіти життю випало їм недовго…
Того літнього ранку Олег подався до лісу на пробіжку. Годину нема. Дві. Надя разів зо 20-ть набирала номер чоловіка – не відповідає. Помчала до лісу. А там при дорозі Олег під деревом. Коли до нього схилилася, чоловік був іще теплим. Але врятувати його не вдалося.
Завдяки підтримці доньки та зятя Надя якось пережила похорон. Зробила дев’ять днів, потім – 40. А потім у школі прямо на уроці впала.
Вчителі тут же викликали «швидку». І це, як потім сказали хірурги, врятувало Надю. Бо вона не померла, не втратила здатності розмовляти. Але праві руку-ногу трохи паралізувало, гіршими стали пам’ять і увага. Тому попереду на жінку чекала тривала реабілітація. Лікарі заборонили будь-які фізичні навантаження. А про роботу у школі, сказали, забудьте.
«Живи, мамо, в гуртожитку, бо нам треба гроші»
– Буду я, діти, продавати хату і переїжджати до міста, – сказала Надя, коли дочка Марта із зятем і внуком приїхали на вихідні в село.
– Але ж тут так добре: ліс, озеро, свіже повітря… – засмутилася Марта.
– Знаю. Але сама я вже не дам ради хазяйству. І головне – мені ж тепер постійно треба ходити на процедури. Бо рука і нога самі не відновляться. Та й із головою треба щось робити, бо пам’яті взагалі нема. Так що, діти, підвела я вас… – зітхнула Надя.
За кілька тижнів знайшлися охочі на хату. Заплатили за покупку, ще й дозволили пожити, поки Надя не знайде квартири в місті. А дочка із зятем узялися помогти з пошуком нового житла.
– Мені би, діти, щось поближче до поліклініки. Бо тяжко ходити з хворою ногою, – пояснювала Надя. – Можна й невеличке, але щоб охайне. Тоді за комуналку буде менше платити.
– Давайте візьмемо вам кімнату в гуртожитку: маленька, біля поліклініки. А ремонт зробимо – буде охайна, – запропонував зять.
– Дякую, сину, але я вже своє віджила в гуртожитку. Більше не хочу, – усміхнулася Надя до зятя.
– А чому ви так зразу? Там туалет і душова розраховані всього на дві сім’ї. Кухня, правда, одна на вісім кімнат, але поставимо вам мультиварку чи електроплиту – і будете в себе в кімнаті готувати, – далі наполягав зять.
– Ні-ні, сину, не для того я 40 років працювала, щоб на старості знову опинитися в гуртожитку і в одній кімнаті спати, їсти готувати, а з сусідами ділити унітаз.
– Просто ту кімнату зараз дуже дешево продають, – стала пояснювати дочка. – Ми думали, купимо її тобі на перші пори. А за решту грошей, які тобі дали за хату, ми би погасили кредит за нашу квартиру.
– Але ж коли ви брали трикімнатну квартиру в новобудові, ми з татом попереджали: це дуже дорого, пропонували взяти меншу. Було таке? – запитала Надя. – Було. Так само ми з татом зробили перший внесок вам за квартиру. А це майже третина від вартості. Тому й хату собі в селі купили без газу, каналізації і потім іще п’ять років все доробляли. А тепер ви пропонуєте, щоб я доживала віку в конурі, бо вам захотілося жити по-панськи? Ну, діточки, вибачайте…
– Як вам нас не шкода, то хоча б за внука подумайте, – став зять далі «бити на жалість». – Дитина хоче поїхати кудись відпочити, просила нового телефона, приставку ігрову, бо всі друзі вже мають. Але ми постійно кажемо «ні», бо всі гроші йдуть на погашення кредиту.
– От бачите. А чому ви не думали про дитину, коли купляли дорогу квартиру? – в унісон зятю запитала Надя. – А якби послухали нас, батьків, і трохи збавили свої апетити, то б і житло мали, і сина ні в чому не обмежували. До речі, я, на відміну від вас, про дитину дуже навіть подумала. Тому й шукаю таку квартиру, щоб на внука переписати і він міг у ній жити.
Якби не інсульт, чи було би це знайомство?
Після тієї розмови Надя з дітьми більше не спілкувалася. Сама підшукала гарне помешкання. Сторгувалася так, що вже знала: грошей вистачить і на реабілітацію, і на курортне лікування, яке їй наполегливо рекомендували. Для відновлення пам’яті жінці порадили вчити іноземну, тож Надя записалася на курси англійської. І саме там познайомилася з британцем.
Як потім мені зізналася, Брендон (так звали іноземця) зразу їй сподобався. Добрий, комунікабельний, він часто привозив до України гуманітарну допомогу. А коли дізнався, що в місті є курси англійської, вирішив прийти, щоб безплатно провести українцям урок. Адже він не просто носій мови, а й учитель за фахом.
Саме ота педагогічна жилка зразу зблизила Надю та Брендона. Ввечері після заняття жінка на знак подяки за урок запросила іноземця на пиріг із чорницями. І, з’ївши аж три шматки, британець зізнався: його покійна дружина теж дуже смачно готувала, але такі ягоди він куштує вперше. Надя ж розповіла про свого чоловіка-хірурга, який так рано пішов із життя. Зізналася, що й сама пережила інсульт, а вивченням англійської тренує собі пам’ять.
– О! В мене у Лондоні є дуже близький друг, нейрохірург. Він якраз займається ускладненнями після інсульту. Я мушу вас познайомити! – радісно вигукнув Брендон, узяв свою мобілку. І вже за декілька секунд улаштував Наді відеоконсультацію. Після кількахвилинної розмови лікар із Лондона сказав, що домовиться для українки про безкоштовний курс реабілітації. Але для того потрібно мінімум місяць жити у Британії. Надя вже розкрила рота, аби подякувати за пропозицію і чемно відмовити, але Брендон сказав другові: «Окей, я все організую!» І коли ввечері Надя проводила свого гостя до готелю, де британська делегація забронювала номери, то все ще не могла повірити, що все це відбувається з нею наяву, а не вві сні.
Примирення перед весіллям
Після того, як Брендон поїхав до Британії, Надя думала: ну, все, казка скінчилася. Але ні! Чоловік кожного-кожнісінького дня виходив із жінкою на відеозв’язок. «Тепер, – жартував, – у тебе подвійні курси з вивчення англійської». А ще постійно запитував, чи вже зробила Надя закордонний паспорт. Бо товариш-нейрохірург забронював Наді місце у своїй клініці.
– Брендоне, та як я буду весь місяць у тебе жити? І ти ще ж муситимеш возити мене своєю машиною до тої лондонської клініки, – не хотіла Надя зловживати добротою британця.
– Надю, ти не розумієш! – усміхався чоловік у відповідь. – Я все життя був серед людей: у школі – учні, вдома – дружина і троє дітей. А сьогодні єдиний, до кого я можу озватися у своєму заміському будинку, – це мій пес. І то він такий старий, що вже мене не чує. Тож допомога тобі буде мені на радість, а не тягарем!
Коли документи на виїзд за кордон були готові, Брендон приїхав по Надю. Разом вони попрямували до Польщі, а вже звідти літаком узяли курс на Британію.
Окрім реабілітації, Брендон улаштував Наді мандрівку найцікавішими місцями країни. Показав школу, в якій працював. Познайомив із друзями. А потім – і зі своїми дітьми та внуками.
І от під час однієї із сімейних вечер офіціанти піднесли до столика величезний торт, діти й онуки Брендона заплескали в долоні, а сам Брендон дістав із кишені коробочку з обручкою, став перед Надею на коліно і запропонував стати його дружиною.
Це було так несподівано! Спочатку Надя навіть розгубилася. Але погляд Брендона був таким люблячим, таким проникливим, що відмовити жінка просто не змогла.
Потім, увечері, Надя зізналася: одружуватися вдруге не планувала, бо вважала це зрадою щодо померлого чоловіка. Тому зараз її дуже мучить совість. Та Брендон заспокоїв: «Якщо твій чоловік справді кохав тебе, то зараз тільки порадіє твоєму щастю. Бо ти на це справді заслуговуєш…» – «І ще одне мене мучить, – додала Надя. – Мої діти. Ми так і не помирилися. Може, я справді погана мама?» – «Ні, ти хороша мама. Із часом вони це зрозуміють. І все у вас буде добре».
А наступного дня на жінку чекав сюрприз – Брендон привіз із аеропорту Надиних внука та дочку Марту. «Мамо, пробач. Ми були такими егоїстами», – промовила дочка з порогу. «Бабусю, я так за тобою скучив», – кинувся внучок обійматися. Потім зі словами пробачень зателефонував зять. Він дуже дякував Брендону, що той позичив гроші для погашення кредиту. І в кінці розмови зять пообіцяв організувати для Брендона й Наді святкову вечірку в етнічному українському стилі.
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
