Нинішній рік у нас високосний. Тому в багатьох читачів виникають застереження і навіть страхи, пов’язані з цим, здавалось би, звичайним календарним фактором. Зокрема – боязнь укладати шлюб. Бо, мовляв, така сім’я не матиме подружнього щастя.
Чи є для цих застережень бодай якісь біблійні пояснення? І на які ще побоювання, якими цікавляться читачі, не варто звертати уваги? Про це розпитаємо в кандидата богословських наук, викладача Львівської православної академії, протоієрея Івана Голуба, - йдеться у газеті «Твій вибір».
– Отче Іване, чи варто вірити, що рік, який має на один день більше, від попередніх, несе нещастя?
– Вірити у прикмети чи ні – це, звичайно, особиста справа кожного. Хоча наукового підтвердження щодо «нещасливості» високосного року не існує. Та й Церква називає це нічим іншим, як забобонами, – тобто вигадкою, в яку схильні вірити багато людей. Бо як, скажіть, ті чи інші прикмети можуть вплинути на кохання, щастя, на почуття однієї людини до іншої? Коли закохані вирішують бути разом у радості та горі і дають обітницю перед Богом, то хіба може 29 число лютого змінити стосунки подружньої пари?
– Але ж і справді так буває, що створена у високосний рік сім’я не знаходить свого щастя.
– У Святому Письмі про це сказано: «По вірі вашій буде вам». Якщо подружжя вірить у нещастя, які прийдуть у високосному році, якщо постійно в очікуванні чогось нехорошого, то в результаті й отримують те, що про що думають. Але я упевнено можу сказати: для одруження та побудови сім’ї високосний рік нічим не відрізняється від попереднього чи наступного. Питання тут не в кількості календарних днів, а в старанні чоловіка та дружини працювати над своїми стосунками. Якщо сімейна пара буде проявляти одне до одного любов, повагу, взаємну підтримку, то хіба не на цьому будуватиметься щасливе життя? А коли в сім’ї крики, сварки, коли кожен думає лише про себе і не хоче розуміти іншого (як-то кажуть: одне до лісу, друге – до біса), то яким би сприятливим не вважався рік, щастя в такого подружжя не буде.
– А ви можете на прикладі конкретних пар довести, що всі ті перестороги про високосний рік – то чисті вигадки?
– Не буду далеко ходити і візьму для прикладу батьків моєї дружини. Тесть із тещею одружувалися у високосний рік. І що ви думаєте? Вже 44 роки, дякувати Богу, живуть разом у мирі та злагоді. Думаю, просто в ті часи, коли вони брали шлюб, ніхто особливо не переймався календарним питанням. Бо не було соціальних мереж, які постійно нагадують, коли можна щось робити, а коли не можна, і що за це буде.
– Маю ще одне питання від наших читачів: чи обов’язково на могилі ставити хрест і, якщо так, то де – в ногах чи в голові небіжчика. Бо в різних регіонах України є прямо протилежні пояснення.
– Почну з першої частини. Хрест на могилі є обов’язковим. Нижня його частина, яка в ґрунті, символізує тлінне тіло померлого, вкрите землею. А частина хреста над землею – символ безсмертя душі небіжчика, яка вже на небесах. Під хрестом глибоко в землі лежить насіння, яке, казав апостол Павло, має прорости: «Але хтось скаже: «Як воскреснуть мертві? І в якім тілі прийдуть?» Безумний! Те, що ти сієш, не оживе, як не вмре. І те, що сієш, не тіло, що має уродитись, а голе зерно, наприклад пшениці або якесь інше... Так само й воскресіння мертвих: сіється в тлінні, а встає у нетлінні; сіється в безчесті, а встає у славі; сіється в безсиллі, а встає у силі...» (1 Кор. 15: 35 – 45).
– Але ж не в усі часи на могилах ставили хрест?
– Ні, вперше цей звичай був зафіксований майже 800 років тому в Палестині. А от хрест, на якому розіп’яли Спасителя, був, згідно з переказами, встановлений на Голгофі якраз у тому місці, де була голова першої людини, створеної Богом, – Адама. Вважається, що кров Ісуса Христа, крапнувши на голову Адама, змила з людства першородний гріх, через який Бог вигнав Адама та Єву з Раю і через який кожен новонароджений вважався грішником.
– Отже, хрест на могилі обов’язковий. Але де його правильно встановлювати, аби в час приходу на Землю Бога небіжчик міг воскреснути і піти за Христом?
– Як уже було сказано, існують дві традиції встановлення хреста – в головах і в ногах. Хрест у головах символізує хоругву – символ перемоги над темними силами, який людина в час свого воскресіння візьме й понесе на знак перемоги Господа над сатаною.
Хрест у ногах – це символ опори. Але ця традиція більше російська. Вона трактується як можливість небіжчика молитися, дивлячись на хрест із розп’яттям, а під час воскресіння померлих – підвестися з гробу і дивитися на знамення перемоги Христа над дияволом.
– Від чого виникли такі розбіжності?
– Християнство поширювалося на землі нинішньої росії вихідцями з України. Бо саме наші священнослужителі були високоосвіченими. Відтак аж до кінця 19 століття хрест традиційно ставився в головах небіжчика. Проте російська церква, підпорядкована політиці, вирішила й тут внести розбіжності з усім цивілізованим світом. Відтак 1897 року в офіційному друкованому виданні РПЦ «Церковні відомості» було опубліковано рішення про те, що, оскільки в Біблії немає чіткого роз’яснення, де на могилі встановлювати хрест, то відтепер хрест буде ставитися в ногах.
– Отже, це питання скоріше обрядових традицій, а не релігійних канонів?
– Так, адже воно жодним чином не впливає на спасіння душі. Так само, як розмір пам’ятника чи пишність поховального місця не змінить того, куди потрапить душа небіжчика, – до раю чи до пекла. Є обрядова традиція – дотримуємося її. Бо має бути порядок навіть у питанні звичаїв. Та головне для душі покійника – молитва тих, хто лишився тут, на землі, проведення панахид, участь у літургіях, спогад про небіжчика в поминальні суботи. В Бога немає померлих. Перед Ним усі ми живі. І про це маємо пам’ятати…
– Дякую за роз’яснення.
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
