Ось уже два роки Ганна з Адамом жили в сина у Криму. Щоб Андрій заселився в будинок біля моря, довелося батькам у селі продати і нову хату, яку тримали для дітей, і власну.
Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
Адам дуже не хотів того робити. Бо він любив свою Карпилівку, своїх людей, садок біля хати і кобилку Зірку. Проте Ганна щодня капала чоловікові на мізки: «Зостанемося самі на тому Поліссі. Діти вже не привезуть нам онуків. Бо всі поїдуть до Андрія в Крим. А так поможемо добудувати сину хату біля моря. Будемо жити у своїй половині, а він – у своїй. А на літо знову буде вся сім’я у зборі, тільки вже в Криму. Чим, скажи, погано?»
Адам пробував пояснювати, що хоче бути господарем у своїй хаті, а не квартирантом – у синовій. Казав, що ніде йому так не добре, як на рідному Поліссі. Але після чергових Ганниних переконань урешті здався. «А робіть, що хочете!» – сказав зопалу.
Не встигла Ганна повідомити Андрієві, що батько погодився на переїзд, буквально за місяць усе батьківське майно було спродане, а речі перевезені до Криму.
От тільки на ті часи якраз припала фінансова криза. Гроші знецінилися. Половина хати, в якій мали жити Ганна з Адамом, – то були голі стіни і стяжка на підлозі. Ні меблів, ні холодильника, ні газової плити.
Стала Ганна ходити на кухню до невістки, щоб якого борщу та каші зварити Адамові. Але невістці те не дуже подобалося. Бо, бачте, приходить свекруха зранку, коли їм, молодим, треба на роботу збиратися, а дітям – до школи. Тож мусили батьки чекати десятої години, щоби діти з онуками пороз’їжджалися, а тоді вони, старі, могли зайти до синової кухні і зварити собі поснідати. Так само після 17 години вже не мали батьки права заходити в синову частину хати, щоб, як казала невістка, «не плуталися під ногами».
Останнє прохання
Терпіла Ганна з Адамом, терпіла, жалілася іншим дітям. Ті співчували, але нічим не помагали. Тільки дочка Олена дорікнула: «А бачите, як воно вийшло? Андрієві дісталися майже всі гроші за дві хати: і ваша частка, і Юри з Марією. Якби я знала, що так усе повернеться, забрала би вас до себе, ваші гроші вклала у свій бізнес, і жили би ви біля мене – горя не знали».
Дізнавшись про це, Юра з Марією запропонували Олені інший варіант: вони всі скинуться грішми, куплять батькам однокімнатну квартиру десь біля Олени, а вона доглядатиме батьків на старості. Так і зробили. Поїхала Ганна з Адамом із Криму, навіть не попрощалася із сином, таку образу на нього затаїла.
В новому місті діти купили батькам однокімнатну квартиру на першому поверсі. Маленьку, стареньку. Та головне – що батьки тепер стали собі господарями і ніхто їм не вказуватиме, де ходити і що робити.
Ганна швидко звикла до життя у місті. Познайомилася із сусідами. Сідала у дворі на лавці і теревенила з ними допізна. Бо чим іще зайнятися, коли ні поля, ні худоби?
А от Адам у тих чотирьох стінах аж змарнів. Йому стали снитися кошмари, наче він у тюрмі і там, за ґратами, має сидіти до кінця життя. Свою тугу за втраченим минулим чоловік тримав у собі. Ганна кликала його поїхати в село, провідати могили батьків, погостювати в родичів. Проте Адам розумів: він не зможе стримати сліз, йому важко буде вдруге покидати рідну землю. Тому поїхати в село, про яке думав кожного дня і за яким плакав кожної ночі, він так і не наважився. І в останні миті свого життя, коли Ганна ридала над Адамом і просила не покидати її, чоловік прошепотів: «Тільки похорони мене в селі. Хоч так я повернусь туди, де був щасливим…»
Як давали батьки гроші, то були хороші
Після смерті Адама тяжко стало Ганні. «Оленко, може, хай би внучка Юля до мене переїхала? Хоч би на місяць-другий», – попросила мати. «От іще придумали? – фиркнула дочка. – Молодьож зараз хоче жити окремо. Щоб у квартирі був ремонт. А у вас там що – все старе і смердить нафталіном». Так боляче стало Ганні від доччиних слів. Як батьки давали гроші – то тоді не смерділи. А як стали старі та немічні – то вже ними навіть рідні діти гидяться.
Подзвонила Ганна, вся в сльозах, до молодшенького свого – Юри. Розказала, як Олена її образила. «То, може, мамо, переїжджай до мене? – запропонував син. – Там квартиру продасте. Тут вам іншу купимо. Я поможу ремонт зробити». Може, якби в іншу пору, то Ганна сто разів би подумала, чи варто знову кудись зриватися. Але в ту мить така образа взяла за дочку, що Ганна вирішила переселитися до Юри.
Перед поїздкою до Маріуполя заїхала попрощатися в рідне село. Куми пробували переконати, щоб не їхала світ за очі в таких-то роках. «Нащо, тобі, той гОрод? Чи ж тобі в селі хату не знайдемо?» – «А хто мене на старості догляне? Хто кружку води подасть?» – стояла на своєму Ганна. «Та є ж ми, куми. Є сусіди. Рідня чималенька в селі». – «Ні, я всі свої гроші дітям віддала. От вони мене й мають доглянути», – звичним для неї командирським тоном промовила Ганна і таки поїхала на чужину.
«Нарешті і я знайшла спокій»
Попервах у Маріуполі справді було добре. Син Юра, як і обіцяв, поміг купити квартиру не далеко від себе. Зробив там ремонт. Щоб мама не тратилася на меблі, віддав їй свої, а собі з дружиною та дітьми купив інші, модніші. Час від часу провідати Ганну прибігали внуки. «Ну, нарешті і я знайшла спокій на старості літ», – казала Ганна, коли телефонувала в село до рідні.
Але все змінилося 2014-го. Маріуполь став прифронтовим. Час від часу кацапська сволота обстрілювала місто. У січні 2015-го терористи поцілили у тролейбус, де саме їхала Ганна. Вона отримала таке поранення ноги, що стала ледве пересуватися. Коли пожалілася дочці Марії, яка жила в росії, то дочка заявила: мовляв, нащо ви, мамо, брешете, якщо то нацисти роблять, а на росіян спихають. Ганна стала проклинати путіна і всіх його терористів. То дочка визвірилася, а наприкінці сказала: «Больше ви мнє нє мать!» І кинула трубку.
Дізнавшись про поранення Ганни, родичі із села дзвонили та просили: «Ганю, вертайся до нас». – «Та куди я, каліка, поїду? – відповідала Ганна. – Тут ледве по квартирі соваюся. А в селі що – навіть води собі не принесу».
Не знала, бідна, що чекатиме її попереду…
І ніхто не знає, де її шукати
У лютому 2022-го життя Ганни перетворилося на пекло. Бомби, снаряди, міни! Земля дрижить! Усе горить!
Люди, як могли, рятувалися. Але російські окупанти випускали тільки на територію рф. Тож саме туди мусив виїхати Юрій із дружиною та дітьми. Кликали й Ганну, та вона навідріз відмовилася.
В перерві між обстрілами, коли дивом вдалося підзарядити мобілку, Ганна набрала родичів із села: «От якби хто приїхав за мною. Я би тепер точно вернулася», – плакала в трубку. «Ганю, ми би з радістю. Але ж місто в повному оточенні. Як ми до тебе доберемося. А якщо й доберемося, то нас же звідти живими не випустять».
Останній дзвінок від Ганни був навесні 2022-го. Плачучи, вона розповідала кумі, що сидить у підвалі голодна й холодна. Кругом трупи людей. Собаки обгризають людські рештки. І вона не знає, скільки ще зможе витримати.
«Якби хто коли сказав, яка старість мене чекає, ніколи б не повірила. Ми ж із Адамом мали все: дві хати, хазяйство, пенсію. Але так догоджали дітям, що зараз я сиджу сама, без куска хліба, поміж щурів...»
В передчутті близької кончини, Ганна сказала: «Я тепер десятому закажу: не віддавайте все дітям – думайте і про себе. Бо ніхто не знає, як воно в житті може повернутися…»
Більше вона не дзвонила. І ніхто досі не знає, де шукати її чи її могилу…
Поліна Костюк
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
