До 50 років Олександр і Тетяна не знали, що таке справжня любов. Бо хоча кожен із них був одружений і мав у шлюбі дітей, але сімейного щастя так і не знайшов.
Проте доля підготувала обом сюрприз: незадовго до Дня святого Валентина пара познайомилася. Вже через день Олександр і Тетяна стали жити разом. А на свій 50-річний ювілей справили весілля. Про це йдеться у газеті «Твій вибір».
«Не про таке життя я мріяв, тому ми розлучилися»
Олександр Перепелиця майже все життя провів на рідній Луганщині. Там, у місті Сєвєродонецьку, закінчив школу номер п’ять (вона один в один, як п’ята школа Луцька). У музучилищі вивчився на баяніста і навіть трохи керував духовим оркестром. Після служби в армії чоловік десять років працював на хімкомбінаті. Потім іще стільки ж виготовляв силікатну цеглу. Після розвалу Союзу промислове обладнання стали різати на брухт, відтак трудився Олександр на приватній фірмі монтажником-ізолювальником. А останні роки перед пенсією був покрівельником дахів у ЖЕКу.
– Через важку роботу я надірвав спину, а через нестачу страхового стажу зміг вийти лише на пенсію з інвалідності. Тому так і живу на мінімальні виплати – 2500 гривень, – каже 66-річний чоловік.
Не склалося в Олександра і сімейне життя. До 33 років холостякував. А женився тільки тому, що жінка, з якою зустрічався, завагітніла.
– На той момент вона вже виховувала двох дочок. Коли народила третю, мою, – стали ми жити разом, – продовжує Олександр Перепелиця. – Якщо чесно, любові до тої жінки я ніколи не відчував. Але сподівався, що побудуємо нормальну сім’ю. Не вийшло. Бо старша жінчина дочка з 18 років почала непорядно поводитися. Нагуляла чотирьох дітей. Двох середніх покинула зразу ж у пологовому. А старшу і меншу лишила. Тому моя жінка, щоб доглядати за тими дітьми, переїхала до себе у квартиру. Там жила з дочками та внуками. А я у своїй квартирі лишився сам.
Декілька років Олександр чекав. Усе надіявся, що якось воно налагодиться, що буде жити по-людськи. Та марно. Тому з дружиною поговорив, і обоє вони дійшли згоди: треба розлучатися.
– Ми почекали, щоб наша спільна дочка стала повнолітньою. Тоді написали заяву і розірвали шлюб, – додає чоловік. – І з 2006 року я знову став жити сам.
Мій чоловік зраджував із моєю сестрою
Не пізнала сімейного щастя і Тетяна Крась – уродженка села Смолянинове Луганської області. Тому щастя шукала в музиці, піснях, у дітях.
– До трьох років я не розмовляла. Але тато постійно співав мені пісню «Я шахтарочка мала/Звуть мене Маруся./В мене чорних брів нема,/Та я не журюся». І так вона мені сподобалася, що я спочатку навчилася її співати, а тоді вже – й розмовляти.
Із чотирьох років Таня вже виступала на сцені. Особливо подобалося глядачам, як дитина виконує пісню Зикіної «Оренбурзький пуховий платок». А вже коли пішла до школи, то виступати їздила і до райцентру Новий Айдар, і навіть до Луганська.
Здобувши середню освіту, Таня вивчилася на швачку. Та півтора року роботи в ательє показали: шиття – це не те, чим би хотіла займатися. Тому у 20 років дівчина пішла нянею в дитсадок і трудилася там 38 років – аж до пенсії.
– Я дуже любила свою роботу. А от в особистому житті в мене ніяк не складалося, – щиро каже Тетяна. – На Волині, в селі Заболотці (колишній Іваничівський р-н, – ред.), виходила заміж моя подруга. Я приїхала на весілля. Знайшла собі кавалера. В листопаді 1978-го ми одружилися. Коли 1979-го мала з’явитися на світ наша дочка Оксана, я з чоловіком переїхала до Сєвєродонецька. Але там, у гуртожитку, мій чоловік став зраджувати з моєю старшою на вісім років сестрою. Бувало, я перу пелюшки, а вони любощами займаються. Не витримала я цього. Виставила чоловіка за двері. То сестра на мене так розізлилася, що навела мені порчу на смерть – обприскала водою з-під покійника. Я в таке не вірила, але порча справді почала діяти. В мене був такий душевний стан, що я прощалася зі знайомими, бо була впевнена, що вмру. І тільки один знахар молитвами врятував мене – фактично витягнув із могили. Після того вся та порча пішла на того, хто її навів. І в результаті в могилі опинилася моя сестра.
Після розлучення Тетяна пробувала будувати сімейне життя з іншими чоловіками. Але вони виявилися нехорошими людьми.
– Один так мене бив, так гепав головою об стіну, що я мала струс мозку, не пролікувалася, і в мене досі шумить у голові, а часом бувають напади епілепсії, – відверто каже жінка.
Проте все змінив 2007 рік…
На третій день знайомства стали жити разом
– 6 лютого ми прийшли компанією в гості до Саші, – усміхається пригадуючи Тетяна.
– Ми зразу почали приглядатися одне до одного, – долучається до розмови Олександр. – Бо ж обом було по 49 років. Обоє мали невдалий шлюб. І обоє боялися обпектися знову.
Після гарного вечора Олександр провів Тетяну додому. Пообіцяв наступного дня зателефонувати. Та коли сьомого лютого жінка так і не дочекалася дзвінка, то восьмого числа сама прийшла до Саші.
– Я не очікував такого. Тож холодильник був порожній, – згадує чоловік.
– Але ми разом пішла в магазин, купили продуктів, – додає жінка. – Я приготувала яєшню з ковбасою, зробила салат. Сіли ми вечеряти. І давай разом думати, як нам далі жити.
– Я пропонував не робити поспішних кроків. Але Таня сказала: нам не по 16-ть років, тому або ми живемо разом, або навіть не починаємо, – згадує Олександр.
– Так просиділи ми з ним допізна. І Саня каже до мене: «Де будеш лягати спати – в залі чи у спальні?» А я кажу: «Там, де й ти». Того вечора я лишилася в нього ночувати. І з того часу ми нерозлучні ось уже 17 років, – усміхається Тетяна.
У квітні того ж року вони поїхали на Великдень у село до батьків Тетяни. Там зробили заручини. А в травні, коли обом виповнилося по 50 років, святкування ювілею поєднали з весіллям.
Тікали з дому й думали: хоч би не загинути
Міркуючи про те, чи не важко будувати стосунки обом уже сформованим людям, подружжя каже: з першого дня в них усе йшло як по маслу.
– Мені подобається, що Таня життєрадісна, енергійна, завжди усміхнена. З нею легко, – каже Олександр.
– А Саня спокійний, виважений. Ми, як плюс і мінус, тягнемося одне до одного, – пояснює Тетяна. – А ще – обоє дуже любимо музику та співи, і це теж нас об’єднує.
На запитання, що стало фундаментом їхнього сімейного щастя, подружжя перелічує: довіра, повага, взаємна підтримка, турбота:
– До великої війни ми любилися й горя не знали. Тому навіть у кошмарному сні не могли уявити, що доведеться пережити весною 2022-го…
А пережити довелося немало. Вже третього березня від прильоту снаряда у квартирі пенсіонерів повилітали вікна. Від постійних російських обстрілів у місті зникли світло, тепло, вода.
– Стоїш на вулиці, вариш їсти на вогні – обстріли починаються. Поки пересидиш у підвалі, вийдеш – уже вогонь затухнув. Починаєш по-новому варити – знову обстріли, – пригадує Олександр.
– Холоднеча у квартирі така, що ми в трьох штанах і двох куртках спали і все одно мерзнули, – додає Тетяна.
Ще гірше стало, коли рашисти оточили Сєвєродонецьк і, щоб витіснити українських військових, стали квартал за кварталом обстрілювати місто, випалюючи всіх і все.
– Гармати. «Гради». По 40 ракет за раз по нас запускали. Все так дрижало, як від землетрусу. Балкони падають. Скло сиплеться. Страх!.. – згадує Тетяна. – До Благовіщення ми почекали. А тоді почули про евакуацію. Під снарядами й поміж вибухами дочекалися газельки. Виїхали до Слов’янська на вокзал. Думали прямувати на Дніпро чи Київ. Стоїмо, чекаємо поїзда. А ніч, мороз мінус 20-ть. Людей десь дві з половиною тисячі. І в цей час на путях стоїть поїзд «Хмельницький – Краматорськ» та не знає, куди їхати. Бо якраз вокзал у Краматорську росіяни обстріляли. Скерував головний, аби люди зайшли в поїзд погрітися. А через хвилин 15-ть бачимо – поїзд рушив. «Ну, – думаємо, – і слава Богу. Хай куди-небудь, аби подалі від цього пекла».
Повільно, без світла, щоб не потрапити під обстріл, віддалявся поїзд від зони бойових дій. А люди в ньому, побачивши обгорілий потяг за вікном, молилися, щоб тільки не стати наступними.
– Ми не знали, де опинимося, – продовжує Тетяна. – Із собою мали тільки документи і речі першої необхідності. Але подзвонила моя вагітна донька. Сказала, що зараз із чоловіком та сином у гуртожитку в Луцьку, що буде переїжджати до подруги в місто Любомль (це на кордоні з білоруссю), а нам може уступити свою кімнату. Так ми й опинилися на Волині…
Усе майно втратили, та зберегли найцінніше – любов
Рік подружжя мешкало в гуртожитку. Коли приїхали студенти, довелося винаймати житло. Але щомісячних дев’ять тисяч гривень – це тільки заплатити за оренду квартири і якихось макаронів купити. Тому ось уже п’ять місяців Тетяна з Олександром користуються безкоштовним житлом від благодійників.
– Ми мешкаємо там, де «Адреналін». Кімнати великі – на 20 і 30 осіб. Є їдальня, смачно годують. Отримуємо гуманітарну допомогу від християнських місій, Червоного Хреста, благодійних організацій, – розповідає Олександр.
– Ми із Санею втратили все, що заробили за все життя. Але, щоб мати хоч якусь радість, ходимо до драмтеатру на спектаклі, співаємо у клубах «Неспокійні серця» і «Джерела Волині». Навіть колядували, – додає Тетяна.
Чи матимуть, куди повертатися після війни, – пенсіонери не знають. Бо місто окуповане і з родичами, які лишилися в Сєвєродонецьку, нема зв’язку з травня 2022-го.
– Але ми не впадаємо у відчай, – каже подружжя. – Бо найважливіше в житті – мати близьку людину поруч. А разом усе можна перетерпіти…
Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
