І досі Ольга Манухіна з жахом згадує, як 10 березня 2022-го прокинулась уночі від шуму – а біля будинку семеро росіян у балаклавах.
Про це йдеться на сторінках газети «Твій вибір».
– Вони перелізли через паркан, почали обшукувати подвір’я, дім, наші телефони, – розповідає мешканка с. Глібівка Київської області. – У смартфоні сина побачили щось, що їм не сподобалось. Тож і сина Данила, і чоловіка Максима забрали на допит. Я просила допитати на місці. Та вони сказали, що мусять відвезти їх і через дві години повернуть. Відтоді я їх більше не бачила.
Згодом до Ольги зателефонувала жінка, яку ув’язнили разом з Максимом і Данилом. Її вороги затримали, бо була на вулиці після 16-ї, тобто в комендантську годину.
– Розповіла, як вони мерзли, як притулялись одне до одного, щоб зігрітися, – згадує пані Ольга. – Їх утримували на ливарному заводі в селищі Димер на Київщині. Мого сина і чоловіка сильно били. В інтернеті я побачила їхнє фото, яке виклали росіяни: їхні скроні та обличчя були аж сині від гематом, білки очей червоні, очі підпухлі.
Батька й сина вивезли в росію. Торік жінка отримала два короткі листи влітку і третій на початку вересня. Писали, що живі-здорові.
– Почерк чоловіка, внизу два підписи – його і сина, – розповідає дружина. – У третьому листі чоловік писав, що вони з сином разом, мають душ, туалет, одяг, дивляться телевізор і читають книги. А в кінці листа було написано: «Наша причастность доказана. Ждем обмена». Один полонений після обміну зателефонував мені і розповів, що мої рідні живі, перебувають у колонії ростовської області.
Максима і Данила включали у списки на обмін. Та чи є вони в них наразі – жінка не знає.
– Ми, рідні ув’язнених, пишемо запити і звернення до Офісу Президента, Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, до уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, – каже пані Ольга. – Та відповіді однакові: мовляв, роблять усе, аби українців повернути додому. Коли мого сина забрали, він навчався на третьому курсі юридичного факультету. Йому було 20 років. Тепер – 22. Мені нестерпно боляче, що мої рідні вже два роки у неволі. І найстрашніше – що я не знаю, коли нарешті їх побачу.
Анна Бойко
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
