Володимир Труш, настоятель луцької парафії ПЦУ Різдва Йоана Хрестителя, став на шлях капеланства ще у 2016 році.
Перебував із батальйоном «Донбас», 92-ю харківською бригадою. А нині служить у 100-й бригаді територіальної оборони Волинської області, - йдеться в газеті в «Твій вибір».
– Отче, перед тим, як стати військовослужбовцем, проходили якісь спеціальні навчання?
– Так, у Києві. Є відповідні вимоги до того, хто може бути військовим капеланом, – це обов’язково має бути громадянин України, священнослужитель, уповноважений своєю церквою. Нам держава видавала документи про капеланську діяльність. Уже тоді йдемо в частину та беремо документ про те, що частина не проти.
– Чим робота капелана відрізняється від діяльності звичайного священника?
– Звичайний священник має свою паству, і вони всі однієї конфесії, чи то православні, чи греко-католики, чи баптисти... Тут в одному підрозділі можуть бути й мусульмани, і греко-католики, і всі решта. Для своєї конфесії ми робимо усі служби, причастя, сповідь, освячення. Військовослужбовцям інших конфесій можемо надавати допомогу, яка їм потрібна: психологічну чи іншу, яку попросять.
– Чи не буває непорозумінь на фронті, що, наприклад, військовий однієї конфесії, а капелан – іншої?
– На перший план завжди виходять людські стосунки. Маємо звичайні потреби – порозмовляти з кимось у час небезпеки. Не завжди люди цим можуть поділитись зі своїм командуванням чи побратимами, адже це може сприйматись на війні по-різному. Та й загалом спостерігаю, що нема культури звертань до психологів. Ми саме тому і є на війні, аби бути хоч частково розрадою і психологічною підтримкою для воїнів, щоб вони не тримали в собі переживання.
– Про що говорять військові?
– Завжди найбільше переживають за своїх домашніх. Що вдома? Як вони там: діти, дружина, чоловік, батьки? Друге, якщо м’яко сказати, – це несправедливість у суспільстві. От, для прикладу, зі свіжого: як військовий може почуватися, коли він сидить у холодному і мокрому окопі й дивиться репортаж про торт на весіллі за сто тисяч гривень?
– Що є найважчим у роботі капелана?
– Втрата побратимів. Ті, з якими ти ще вчора разом розмовляв, підтримував їх, допомагав… Усвідомлювати, що їх вже нема. Це найважче у війні.
– А що найбільше вразило?
– Люди, їхня жертовність. Напевне, в цивільному житті ті всі люди є різні за майновим станом, політичним і релігійним світоглядом. Але зараз вони всі об’єднані однією метою – перемогти. Це дивовижні люди!
– Чи справді на війні атеїстів нема?
– Кожна людина сама вибирає собі, в що саме вірити. Хтось у науку, хтось – в мертвих американських президентів на зелених папірцях. Та коли вона опиняється в екстремальних умовах, приходить розуміння того, що людина практично нічого не контролює у своєму житті. А коли ще й сидиш в окопі з однією думкою: «прилетить чи не прилетить», то розумієш: наче виконав усі заходи безпеки, але не факт, що виживеш. Тоді і приходить розуміння, що є щось вище, яке може допомогти. Військові по-різному це називають: Бог, вищі сили, але суть одна – є хтось вище над нами, той, хто тримає усіх під своїм контролем. Це також віра.
– У травні ви були на міжнародних навчаннях. Чи почерпнули щось від капеланів із військ країн-союзників?
– Там були капелани з Британії, Нідерландів, Бельгії, США. Але ніхто з них не має досвіду щодо такого широкомасштабного вторгнення і такої війни, яка зараз точиться в Україні. А от чого в них можна навчитись, то це організації роботи. У нас і держава, і армія, і наша структура в мірках історії молоді, а ті знання, які були ще з козацьких часів, чи УНР, чи УПА, більшою мірою втрачені3.
– Чи є серед капеланів священники з УПЦ мп? Адже під час агресії вони переконували наших військових здаватися росіянам, переходити на бік ворога. А тих бійців, які відмовлялися, священники УПЦ мп проклинали.
– Згідно з законом, у нас заборонено, щоб були капелани від УПЦ мп. У наших структурах, зокрема й медичних і навчальних закладах, йде повна заборона на їхню діяльність. Бо навіть якщо рідні військового ходять у ту церкву, то їм розказують і втовкмачують проросійські наративи .
– Капелан спілкується і з місцевим населенням: вивітрюється потроху з їхніх голів «рускій мір»?
– На жаль, не так швидко, як би нам хотілось. Але процес запустили, й він незворотний. Я не берусь прогнозувати, скільки часу нам потрібно. У США, наприклад, 200 років минуло, як закінчилась війна між Північчю і Півднем, але досі, буває, є напруга. Нас теж чекає довга дорога, щоб українізувати всю нашу територію. Бо навіть на заході України хіба немає проросійськи налаштованих людей? Водночас і на сході є люди, які живуть Україною, які підтримують і допомагають.
Ірина Світляковська
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
