Життя

Посварилися перед весіллям, а помирилися через 30 років на зустрічі випускників

Посварилися перед весіллям, а помирилися через 30 років на зустрічі випускників

Скільки її не кликали, однак Лариса на зустріч випускників ніколи не приїжджала. Навіть коли в той час гостювала в батьків – все одно оминала зустрічі з однокласниками. Усі добре розуміли, чому, проте більшість схилялась до того, що треба таки зробити так, щоб на зустріч приїхали і Лариса, і Степан.

– А давайте я зроблю це за допомогою маленьких хитрощів, – запропонувала Леся, староста класу, і радісно потерла руки. – А так зроблю.

Наступного дня зателефонувала Ларисі. Мовляв, це ж буде 30 років від того дня, коли вони востаннє переступили поріг рідної школи.

– Не годиться так обминати тих, з ким 11 років ходила в один клас, – переконувала Леся. – До речі, будуть усі, крім Степана. Він кудись там летить. Приїжджай, Ларисо, ми ж стільки років не бачилися.

– Ну, коли так, то приїду, – відповіла Лариса, якій кортіло зустрітися з однокласниками. Однак усіх зустрічей вона вперто сторонилася, думаючи, що там буде Степан.

І поки вона думала, в що одягнеться, яку зачіску зробить, то Леся вже переконувала Степана приїхати на зустріч. Мовляв, це ж цілих 30 років не бачилися. Тим паче, що Лариси не буде. І чоловік, який уникав ці зустрічі з тієї ж причини, що й Лариса, погодився. І яким же було здивування обох, коли вони побачили одне одного. Зиркнули на Лесю, яка лише розвела руками, мовляв, так вийшло.

...Степан зустрічався з Лесею зі школи. Відтак ніхто не здивувався, коли запропонував руку й серце. Дехто, правда, подумав, що дуже рано, школу тільки-но закінчили. Однак Леся знала, що носить під серцем дитя. Тож батьки обох почали готуватися до весілля. І наче грім серед ясного неба, пролунала новина, що Степан зрадив своїй нареченій з її сусідкою. Батьки Тані, які й застали коханців у своєму ліжку, відразу пішли до Степанових батьків. Мовляв, кажіть, що хочете, а їх треба одружити, вони, Танині батьки, сорому на все село не хочуть.

Отак замість Лариси, з якою у Степана була гучна сварка, до вінця з ним пішла Тетяна. А Лариса поїхала в сусідню область. В обласному центрі спершу вступила до інституту, тоді народила дитя, перейшла на заочне відділення. Віддала маля в ясельну групу і пішла на роботу. Важко було, проте знала, що вороття до батьків немає. Не хотіла, аби в селі пальцем на неї тикали і негарними словами її сина називали. При першій же можливості приїжджали батьки, допомагали і грішми, і харчами.

– Ой, донечко, чи ж про таку долю для тебе я мріяла? – часто плакала мама. – Але я впевнена, що в твоєму житті все буде добре і ти будеш щасливою.

Мабуть, материнські молитви дійшли до неба – і, коли маленькому Іванку виповнилось три рочки, Лариса зустріла гарного чоловіка, який запропонував стати його дружиною. Ще через рік у них народилась донечка, а через три – синочок. Лариса почувалась по-справжньому щасливою. В село перестала приїжджати, бо батьків забрала до себе молодша сестра, яка мешкає в Польщі. Тож Лариса з дітьми і чоловіком приїжджала двічі на рік на кладовище, впорядкувати могили дідусів та бабусь.

– Рідних у мене немає, – відповіла якось чоловіку, коли той запропонував заїхати в село. – Тож немає, до кого їхати.

Діти росли. Старший син, від Степана народжений, вже закінчив інститут, коли сталась біда. Костя, чоловік Лариси, повертаючись додому з відрядження, потрапив у дорожню автопригоду. Як казали потім рятівники, троща з чотирьох автівок була така сильна, що шансів вижити в ній не було ні у водіїв, ні в їхніх пасажирів. Втрату коханого чоловіка жінка переживала дуже важко.

– Якби не діти, то пішла б вслід за ним, – сказала якось сестрі. – А так – я їм ще потрібна. Маю допомогти. Тому мушу жити.

…Усі з цікавістю і певною насторогою спостерігали за Степаном і Ларисою. Вони ж враз відчули, що їхня зустріч була спланована однокласниками.

– Степане, будь ласка, принеси вина, – тихо мовила вона, розуміючи, що повинна стримати свої емоції, хоча так і хотілось негайно залишити це кафе, сісти в авто і помчати додому. – Я люблю червоне, сухе.

– Я пам’ятаю, – сказав він і пішов то столу.

Вона відпила зовсім трішечки. І щиро зраділа, коли до неї підійшла Софія, з якою з п’ятого по одинадцятий клас сиділа за однією партою. Згодом прийшли вчителі. Як же вони змінилися за ці роки! А дехто вже відійшов у засвіти. Після вітань сіли за столи і почали з традиційного – кожен вставав і розповідав про себе, чим займається, сімейний стан, де живе тощо.

– Ларисо, як добре, що ти приїхала, – мовила Валентина Григорівна, класна керівничка. – Я така рада тебе бачити. Розкажи, як твоє життя склалося. Гарно виглядаєш – мабуть, дбає про тебе чоловік.

– Так, чоловік у мене був чудовий, – сказала Лариса. – На жаль, помер. Маю трьох чудових дітей. Працюю головним бухгалтером на виробництві.

Однокласники і однокласниці розповідали про себе. Хтось хвалився досягненнями, хтось нарікав на життя, яке склалось не так, як хотілось. Тоді підняли тост за зустріч – і потекла розмова. Коли заграла музика – почалися танці.

– Можна? – до Лариси підійшов Степан.

– А чому ні? – посміхнулась вона, вирішивши, що коли вона вже опинилась тут, то нікому й вигляду не подасть про те, що насправді творилось в неї на душі.

– Ларисо, я хочу тобі про все розповісти, – мовив він. – Прости, ми з хлопцями тоді трохи випили, пішли до Таниного брата. А далі я й сам не пам’ятаю, як усе сталось. Повір, я все життя кохав лише тебе одну. І нині кохаю.

– І я тебе кохаю, – прошепотіла вона. – І сина нашого люблю найбільше серед усіх дітей.

– В нас є син? – Степан був вражений. – Чому ти нічого не сказала?

– Навіщо? – Лариса здивувалась. – У тебе було своє життя, у мене – своє.

– Кохана моя, я ніколи більше не відпущу тебе від себе ні на мить, – чоловік пригорнув її до себе і міцно притиснув до грудей.

У відповідь Лариса лише щасливо посміхнулась. Вона чекала на ці слова довгих 30 років.

Ксенія Фірковська

 

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: кохання, школа
В тему

Останні матеріали