Життя

До монастиря Василія Великого ченців веде не біда, а поклик серця

До монастиря Василія Великого ченців веде не біда, а поклик серця

Подвір’я монастиря св. Василія Великого зустрічає передсвятковими клопотами. При вході до храму – вертеп реалістичних розмірів. «Слава Богу! – усміхається, зустрівши мене, отець Анастасій. – Зачекайте кілька хвилин, бо маю договорити». І чоловіки, поглядом оцінюючи споруду майже збудованого храму, обговорюють, коли та як краще встановити купол.

За якусь мить ми з отцем Анастасієм уже прямуємо до нижнього храму. Оскільки він греко-католицький, то всередині по обидва боки великі лави для парафіян. На стінах – ікони в рушниках. Престол. Іконостас. На відміну від багатьох церков, тут тепло навіть у будній день. А невисока стеля створює атмосферу домашнього затишку.

Перші служби правилися в металевому вагончику

– На цьому місці, де зараз церква, 1992 року з’явився хрест під майбутнє будівництво, – розповідає о. Анастасій. – Лучани тоді випросили в мерії земельну ділянку на території колишнього аеродрому. 1993-го поставили серед пустиря металевий вагончик. У ньому правилися перші служби. Місце ставало все намоленішим. Храм і монастир цеглина до цеглини будувалися. І ось тепер маємо те, що ви бачите, – провадить отець коридорами із сучасним ремонтом, освітленням, яке реагує на рух та автоматично вмикається.

Аскетично пофарбовані стіни прикрашені картинами, що їх подарували діти. Минувши зо п’ять дверей, зупиняємося перед тим, на яких табличка – «Трапезна». І опиняємося у просторій вітальні, що з’єднана з кухнею.

На відміну від фільмів, де монастирську обитель зображають холодною та непривітною, тут усе з точністю до навпаки. М’які крісла. Добротний стіл, вкритий світлою скатертиною. На столі – печиво та вже порізаний на шматки шоколадний пиріг. Є навіть кавова машина. Так що все цілком по-сучасному.

– Нині в монастирі служать семеро ченців, – наливаючи чаю, продовжує о. Анастасій. – Старший серед нас – отець Григорій, йому 61, і він у цьому монастирі найдовше. На п’ять років молодший отець Атанасій. Є також отці Ілля та Августин, яким трошки більше від 40. Отцеві Тадею – 39-ть. А наймолодший – отець Ігнатій, якому нині 30-ть.

Ці три етапи передують постригу

Усіх священників привела до монастиря своя дорога. У когось вона проклалася з Тернопільщини. У когось – зі Львівщини та Івано-Франківщини. Але хіба є різниця, де саме ти служиш. Головне – що служиш Богу.

– У людей, які нічого не знають про життя ченців, побутує думка, нібито до монастиря нас кличе якась біда: хвороба, нерозділене кохання, втрата близької людини і подібне, – продовжує о. Анастасій. –  І справді, коли в житті настає чорна смуга і людина не бачить шляху до світла, вона шукає порятунку і сподівається знайти його в монастирі. Проте не завжди так виходить. Бо в дійсності проблема нікуди не дівається. Вона так само лишається в голові і прямує за людиною всюди. Просто тут, у Божій обителі, легше, ніж у мирській суєті, усамітнитися, проаналізувати своє життя та визначити, як бути далі…

Буває, що кількох днів або тижнів у монастирі виявляється достатньо, аби оговтатися від пережитого і з цілями на майбутнє повернутися до мирського життя. А буває, що людина затримується в Божій обителі на рік чи два.

Щоб чоловік не вчинив поспішних кроків, то, перш ніж стати монахом, він має пройти декілька етапів, – провадить о. Анастасій. Перший називається «Кандидатура». Він триває орієнтовно рік. Приблизно стільки ж часу займає другий етап – «Новіціят». За ці періоди людина перевіряє, чи підходить їй монаше життя. Інші ченці теж оцінюють, чи можуть вони співслужити з цією людиною. А далі настає третій етап – перших монаших обітниць: убожества, чистоти і послуху.

– Як правило, він триває п’ять літ. Але з настанням кожного нового року людина може відмовитися від планів про монаше життя та обрати собі новий шлях. Приміром – одружитися і стати просто священником, – зауважує о. Анастасій.

Крім дотримання обітниць, на третьому етапі майбутній монах повинен здобути вищу духовну освіту. І тільки після цього прийняти рішення щодо вічних обітниць, постригу. Щоправда, цей крок дається чи не найважче.

– Це зрозуміло. Адже коли людина вирішує все своє життя присвятити служінню Богу, то потім уже не матиме права передумати. То є дуже відповідально. Аби укріпитися у вірі в те, що такий крок є правильним, хтось молиться і просить Бога підтримки. Хтось бере ще рік «на роздуми», перш ніж підписати відповідну заяву. А загалом зі всі сім років, скільки тривають підготовчі етапи, «відсіюються» 75 відсотків тих, хто свого часу планував стати монахом.

Монастир Василія Великого

Життя монаха – то не лише молитва

Окрема тема – це рідні тієї людини, яка вирішує обрати шлях монаха.

– Шлюбні перепони чи наявність дітей – із таким наші ченці не стикалися. За мого досвіду, було лише декілька чоловіків старшого віку, які втратили дружину, мали дорослих дітей, і тому ніхто не перечив їхньому рішенню, – пригадує о. Анастасій. – Більшість же приходять до нас у молодому, навіть юному віці. Тому перепоною для чернечого життя в них можуть стати батьки, особливо матері. Хоча й цих жінок можна зрозуміти: вони вклали стільки любові і турботи у свого сина, мріяли, можливо, що він одружиться, подарує внуків, а тут усі плани руйнує рішення дитини стати монахом. Проте з часом матері заспокоюються. Вони бачать, що страх утратити свою дитину нічим не підкріплений. Адже сучасний монах має право провідувати рідних, приймати їх у себе в гостях, спілкуватися сучасними засобами: скайпом, вайбером, телефоном. Наші ченці не ховаються від світу – навпаки! Ми ведемо свою сторінку у фейсбуці. Проводимо всебічну роботу з молоддю, сім’ями, людьми старшого віку, тими, хто бореться із залежностями – алкогольною і наркотичною.

І це для монахів – не дозвілля чи якась забаганка, це є один із різновидів несення послуху.

– Чернече життя – то не лише молитви, хоча вони також. Кожен із нас щодня виконує той обсяг обов’язків, які за ним закріплені, – продовжує о. Анастасій. – Щоранку о сьомій годині в нас розважання – роздуми над Святим Письмом. Далі – утреня. О восьмій літургія. А потім несення послуху. Для когось він передбачає якусь господарську роботу. Для когось – суспільну. Тобто в нас не лише фізична праця. В обідню пору ми збираємося на спільну трапезу (обід та вечерю нам готує одна пані). Далі знову праця. О 17-й – вечірня. Після того маємо літургію. А далі – трапеза та вільний час, який монах проводить у своїй келії. Хтось спілкується з рідними, відписує знайомим у соцмережах. Хтось знаходить відпочинок за вишивкою. Часом ми можемо грати в настільний теніс, доміно, шахи.

Розповідаючи про те, як монахи несуть послух, о. Анастасій зауважує:

– Щовівторка, о 19 годині, при монастирі збирається біблійний гурток, до якого може долучитися кожен охочий. Щонеділі – заняття з дітьми віком від п’яти років, де ми разом із катехітами (педагогами, які мають відповідну духовну освіту) ми доносимо, що таке віра, хто такий Ісус Христос і як варто жити за заповідями Господніми. Є в нас заняття для хлопчиків, які прислуговують у храмі (це так звана вівтарна дружина). Щомісяця проводимо майстер-класи для батьків та їхніх дітей. На прохання парафіян провідуємо людей, які хочуть почути слово Боже, але не мають здоров’я прийти до храму. Також наші священники співпрацюють зі спільнотою, яка допомагає людям позбутися алкогольної залежності. Серед тих, хто опинився в полоні оковитої, дуже багато атеїстів або людей, які не впускали Бога у своє життя. На перших зустрічах вони скептично слухають наших ченців. Потім зацікавлюються. Приходять на літургію раз, другий, третій. І ми всі стаємо свідками, як людина змінюється, з її очей наче злітає пелена, і людина зовсім по-іншому починає дивитися на світ і на себе в ньому.

Завдяки слову Божому, що промовляється устами монахів, чимало людей вдалося врятувати, чимало сімей – зберегти, зневірених – підняти і вселити розуміння того, що Бог не покидає нікого, хто відкриває Йому своє серце.

– Дуже часто люди чекають від Господа дива, наче від фокусника. Хоча насправді найбільше диво – це можливість спілкуватися з Господом під час молитви, відчувати присутність Бога Живого під час літургії, приймати кров та плоть Христа під час Таїнства Святого Причастя і знати: якими б грішниками ми не були – Бог нас приймає, любить, прощає. І донести до кожного вірянина цю просту істину – в цьому, мабуть, наша основна місія…

Оксана Бубенщикова, фото отця Августина

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Все про: Україна, церква, релігія
В тему

Останні матеріали