Життя

Після загибелі в АТО єдиного сина 48-річна жінка народила ще трьох донечок

Після загибелі в АТО єдиного сина 48-річна жінка народила ще трьох донечок

Подружжя вважає, що дівчатка з’явилися на світ живими і здоровими, бо мають на небі свого ангела-охоронця – рідного брата

29 листопада – то важка дата для подружжя Ільницьких. Адже цього дня народився їхній єдиний син і в цей же день він трагічно загинув.

Спочатку батькам навіть жити не хотілося: для чого, коли немає дитини? Ніхто і ніщо не могло загоїти душевної рани. І тоді Лілія, котрій було вже 48 років, вирішила: рятунком має стати маленький син – і вона його народить…

Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".

 

Зустрів 24-річчя і відійшов на небеса

Колись Андрій та Лілія Ільницькі життя не уявляли без свого сина. Вони його любили понад усе на світі. І навіть другої дитини не народжували, аби всі своєї батьківські почуття не розпорошувати, а дарувати виключно йому, Дімі.

І син ріс – добрим, чуйним, відважним. Під час навчання в Житомирському національному агроекологічну університеті отримав військову спеціальність. У березні 2014-го пішов добровольцем в зону АТО.

29 листопада 2014-го батьки ще встигли привітати Діму із 24-річчям. Але того ж таки дня під час артобстрілу села Піски, що неподалік Донецького аеропорту, хлопець отримав важке поранення, був госпіталізований і о третій ночі помер…

 

Час минав, а легше не ставало

Побачити єдину дитину в труні – це біда, біль та глибину якої неможливо описати словами. Закопати в сиру землю свою кровиночку – це горе, від якого хочеться самому лягти в холодну яму поруч із сином.

Єдиною розрадою для згорьованих батьків було тоді приходити на могилу дитини, розмовляти з Дімою і вірити: він не помер, просто живе на небесах, усе чує та бачить, відчуває любов мами й тата і там, у іншому світі, йому добре.

– Ми постійно їздили на кладовище. Чекали, може, час лікуватиме. Але ні – легше не ставало. Навпаки… Я плакала вдень і вночі. Я не думала ні про що інше, ніж про мою дитину, яку ніколи більше не побачу й не обійму, – згадує Лілія. – Ми з Андрієм не знала, як жити далі, для чого й для кого. Зверталися до психолога, але марно. Бо пораду «Менше плачте» або «Менше ходіть на кладовище» може дати лише людина, яка не розуміє, що таке похоронити своє єдине дитя…

 

Сподівалися на хлопчика, а Бог послав аж трьох дівчаток

І ось тоді, коли від болю хотілося вити, а все життя здавалося чорним і безпросвітним, жінка вирішила: вона мусить народити і свою нерозтрачену материнську любов спрямувати маленькій дитинці.

– Чоловік, зізнатися, був проти. Він спочатку вважав це зрадою до Діми. Казав, ніхто і ніщо не зможе замінити нам сина, – провадить наша героїня. Лілія погодилася: їм ніхто не замінить сина, але дати нове життя – це можливість наповнити власне життя бодай якимось сенсом. І у квітні 2017-го подружжя Ільницьких вдруге стало батьками.

На той момент мамі виповнилося 48 років, а татові 51 рік.

– Спочатку, коли я завагітніла, ми сподівалися, буде хлопчик. Потім нам сказали, буде дві дівчинки. Далі попередили: чекайте трійню. Ми до останнього сподівалися, що лікарі помиляються і серед трьох діток виявиться хлопчик. Але на світ таки з’явилися наші Маша, Даша і Саша, – продовжує співрозмовниця.

Весь цей час, від періоду вагітності до пологів та виписки з лікарні Ільницькі не сумнівалися: все пройшло щасливо, бо їм із небес допомагав син Діма. А коли народилися троє крихітних дівчаток, то побратими, які воювали з Дмитром Ільницьким, сказали батькам: «Діма і тут пожартував». Натякаючи на те, що замість прогнозованих двох дівчаток на світ з’явилося аж троє діток.

 

Як воно: в 50 років доглядати за трійнею

Коли українські ЗМІ на весь світ розповіли, що мама героя-кіборга народила трійню, до Ільницьких писали, телефонували, приїжджали дуже багато людей. Вони не лише вітали, а й допомагали. Хтось переказував гроші, хтось передавав необхідні для дівчаток одяг, підгузки, дитяче харчування.

Житомирський міський голова Сергій Сухомлин одразу вручив багатодітній сім’ї ордер на 4-кімнатну квартиру. Міська рада за пропозиції депутаток Наталії Леонченко та Любові Цимбалюк надала багатодітній сім’ї відчутну фінансову допомогу з міського бюджету. А Наталія Леонченко зі свого депутатського фонду ще й спрямувала для родини 5 тисяч гривень.

– Мене тоді часто запитували, чи не тяжко справлятися з малюками. Мовляв, із однією дитиною непросто, а тут одразу троє, – згадує пані Лілія. – Проте і тоді, і зараз я кажу: тяжко – це коли хорониш єдину дитину. А коли доглядаєш за трьома найдорожчими у світі немовлятами – це складно, але це приємно.

Батьки і справді спочатку майже не спали. Бо нагодувати, перевдягнути, заколихати мусили вставати вдвох. Причому, доки засне третє дитя, то перше вже прокидалося і знову вимагало уваги.

Із часом у діток виробився режим, тож мамі з татом дівчатка давали спати по чотири-п’ять годин на добу.

– Чоловік не ходив на роботу. Бо нам було вигідніше самим доглядати за дівчатками, ніж аби Андрій працював, а я наймала няню. Тим більше, що в нього група інвалідності і є пенсія, – пояснює пані Лілія.

Із грішми, зізнається жінка, теж доводилося скрутнувато. Бо одного тільки дитячого харчування йшла одна банка на добу. Тому подружжя  Ільницьких дуже дякує всім тим милосердним людям, які з України та з-за кордону відтоді й дотепер допомагають із найнеобхіднішим для дівчаток.

– Непросто було і з житлом. Бо будинок, у якому нам міська рада презентувала квартиру, здався лише два роки тому. Тому перший рік після народження доньок ми тулилися в однокімнатній квартирі на 20-ти квадратах, – продовжує пані Лілія. – Коли дівчатка почали ходити і місця стало катастрофічно мало, ми рік жили в орендованій квартирі. Коли нарешті здалася в експлуатацію наша новобудова, то спершу ж потрібно було зробити ремонт (а для чотирикімнатної квартири це немалі гроші). На купівлю меблів довелося взяти кредит. Зате ось уже два роки маємо власне помешкання.

 

«Навіть в останні хвилини свого життя я буду думати про Діму»

Нині дівчаткам уже по чотири роки. Місцеві благодійники безкоштовно дають красунькам уроки у школі раннього розвитку дітей. Маша, Даша і Саша знають, що в них є старший братик-герой, який загинув за Україну. Мама з татом на великі свята приїжджають із дівчатками на могилу до Діми. А самі батьки так і провідують сина кожної-кожнісінької неділі.

– Завдяки донькам нам тепер набагато легше жити. Хоча любов до Діми така ж велика, як раніше, і біль через його втрату такий же пекучий, але ми навчилися думати не тільки про сумне, – каже Лілія Ільницька. – Раніше мені цвяхом сиділи в голові гіркі спогади, нині ж ми з чоловіком можемо наповнювати свої дні і позитивними емоціями. Через це я стала менше плакати. Через це з’явилося світло у пітьмі горя.

Ще коли дівчатка лише народилася, Лілія з Андрієм планували пошити їм голубі беретики і завести до тієї військової частини, де служив їхній старший брат-десантник. Але поки, кажуть батьки, дівчатка ще надто маленькі та не усвідомлюють усього, що відбулося колись та відбувається нині.

– Я дякую Богу, дякую Дімі – нашому ангелові-охоронцю, дякую всім добрим людям за щастя бути батьками трьох донечок. Маша. Даша і Саша стали сенсом нашого з Андрієм життя. Вони стали тими, кому ми можемо дарувати нашу невичерпну любов і почуватися потрібними у цьому світі, – каже Лілія. – Але попри це, душевна рана через утрату сина ніколи в нас не загоїться. І навіть в останні хвилини свого життя я буду думати про Діму…

Оксана Бубенщикова

Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.

Читайте також
Все про: війна на сході україни, смерть
В тему

Останні матеріали