Багато тисячоліть поспіль людство використовує вогонь. І не лише в побуті, а й у релігійних ритуалах. Наші пращури, приміром, спалювали небіжчиків. Бо вважали, що вогонь – стихія, пройшовши крізь яку, людина перероджується і її душа відлітає на небо, де вічне літо, зелень і звідки птиці приносять весну.
Про це йдеться на шпальтах газети "Твій вибір".
А що про значення вогню каже християнство? Чи дійшли до нас традиції ще від часів язичництва? І які вірування, пов’язані зі свічею, можемо вважати не більше ніж забобонами? Про це і не тільки поговоримо з кандидатом богословських наук, викладачем Львівської православної богословської академії протоієреєм Іваном Голубом.
– Отче, якщо відійти від наукових пояснень вогню, що означало полум’я для наших прапращурів?
– Наші далекі предки вважали вогонь земним праобразом Сонця. Тому наділяли його очищувальною силою та поклонялися, як святості. Ось чому до тепер старші люди повчають, що плювати у вогонь – гріх, а малих дітей застерігають не гратися з вогнем, бо «вискочать на губах вогники».
– А що знаменує полум’я у християнській релігії?
– Воно переважно пов’язане зі свічею, як, у свою чергу, має глибоку символіку й обрядовість. Так, гніт, віск і вогонь означають душу, тіло й Божеську істоту Христа. Як писав у Євангеліє апостол Іван, «Світло – це найперше символ Бога. Христос назвав Себе «світлом світу», Світлом, що просвічує кожну людину, яка приходить на світ» (Ін.1.9.).
Несення запаленої свічки під час Церковної процесії ототожнюється з несенням Христа Господнього. Тому той, хто несе палаючу свічку, повинен мати три прикмети: сумирність чи покору, символом чого є гніт, цнотливість чи чистоту, символом чого є віск, і любов, яку символізує вогонь.
– Звідки походить традиція перехреститися, перші ніж запалити і поставити свічу?
– Як я вже казав, із найдавніших часів вогонь був символом Божеської сили, котра очищає від усього гріховного. «Палаюча свічка проганяє пітьму невіри та неуцтва», – казав блаженний Августин. Із найдавніших часів новохрещеним християнам давали свічку в руки (тепер її тримають куми) як символ тієї віри, яка повинна освітити розум і зігріти серця.
За тієї ж причини ми запалюємо свічу або лампадку перед образами, коли молимося чи коли в церкві правиться служба Божа. А перед запаленням наносимо хресне знамення, яке знаменує нашу причетність до християнської віри.
– Чи правомірно наділяють особливою силою свічу, яка запалюється на Стрітення та на Страсті.
– Палення свічок у Страсний четвер – це віковічний звичай Української Церкви, що своєю обрядовістю охопив і наше домашнє життя, починаючи від того, що такою свічкою випалюють хрести в хаті. При тому випалюванні промовлялося: «Від духа злого й нечистого, від наговору ворожого й від смерті наглої». Страсну свічку вважали «матір’ю огню хатнього» і використовували її як оберіг від усього лихого.
Однак твердження, нібито свічка є засобом проти нечистої сили, – це не що інше, ніж забобони. Так само забобонами є заборона нести до церкви домашню свічку, бо «вона не освячена». А вже геть смішно звучать твердження, начебто запалювати свічу можна лише від лампадки, бо «від чужої свічки перейдуть гріхи і хвороби». Або ще один забобон: передавати свічку лише через праве плече, бо «на лівому біс сидить і свічку оскверняє». Або: не можна біля поминального столика оплавити низ свічки, бо «ноги покійникові обпалюєш».
– А які дивні ритуали випадає священникам спостерігати у храмі?
– Як мінімум, неприємно стати очевидцем сварки прихожанки з церковною черговою, яка вийняла свічку, коли та не до кінця згоріла: «Тепер моє загадане бажання не збудеться», – сварилася прихожанка. Було, що жінка старанно перепліла дві розігрітих у руках свічки й лише потім поставила їх до ікони – «щоб коханого чоловіка повернути». Або такий випадок: удівець вирішив купити 40 свічок, щоб дружині-покійниці пробачився гріх народження дітей без вінчання.
Нерідко під час вінчання молоді порівнюють, у кого свічка швидше згорить, бо «той швидше помре». А якщо свіча під час вінчання згасне – то «шлюб буде не щасливим». Ставалося навіть, що прихожанка біля поминального столика запалювала свічку і встромляла її ґнотом донизу, щоб (за порадами всезнаючих бабусь) наслати комусь хворобу чи смерть. Уявляєте: зігріваючий душу вогник свічечки вона хотіла перетворити на пекельне полум’я?! Видно, забула (чи й не знала) настанови Господа, Який словами святого апостола Павла застерігав: «негідних, бабських байок цурайтеся» (1Тим.4.7).
– Чи можна сьогодні, в добу електрифікації, відмовитися від воскової свічі?
– Ні, адже світло використовується при богослужінні не тільки для освітлення. Воно є символом Бога, абсолютного Духа (Ін.4.24), Якого святе Письмо називає Світлом (1Ін.1.5), підкреслює, що Він є джерелом всякого світла (Пс.35.10) одягнений у світло (Пс.103.2) і перебуває в неприступному світлі (1Тим.6.16).
Саме тому з вогнем свічок і з кадилом ми молимось у храмах. Із свічками нас хрестять. Зі свічками нас вінчають. Навіть у вічність ми теж відходимо з вогнем свічі…
Спілкувалася Оксана Бубенщикова
Друзі! Підписуйтесь на нашу сторінку Фейсбук і будьте завжди в курсі останніх новин.
